Данило Галицький - Тарас Орлик

– Добре, що наздогнав. – Данило вдарив брата по плечу. – Якби не ти і твої молодці… Ти чому тисячу із собою взяв?

– Тривожно зараз. Нікому вірити не можна. Ні уграм, ні ляхам, ні половцям. Даремно ти із сотнею у похід пішов.

– Залиш це, брате. Діонісій без тебе всі вуха протуркав.

– Але ж правду говорить, – сказав Василько. – Послухав би старого воїна. Зараз же пошли за підкріпленням. А хочеш, мою дружину бери, я якось упораюся.

– Ні, не можна. – Данило обійняв брата і притишено сказав:

– Зрозумій, Васильку, якщо Батий вирішив позбутися мене, то ні тисяча, ні десять тисяч не допоможуть. Нехай краще дружини вдома зостаються, щоб захист вам був. Хто залишився, з тими далі і піду. Хіба що провізією і кіньми попрошу допомогти.

– Допоможемо, – кивнув Василько.

– От і добре. А тепер накажи намет поставити. Якщо доля вже звела нас, то обговорімо, що послу папському пообіцяти, а що навзамін попросити.

Так і зробили. Але за розмовою Василько весь час відчував, що думки братові витають десь далеко і зайняті зовсім іншими речами. Так воно й було. Згадував Данило про бояр своїх, і серце його стискалося від поганого передчуття. Щось недобре затівалося. Начебто хмари дощові збиралися. А коли гроза загримить? Одному Господові відомо…

* * *

Мандрівка виявилася довгою – набагато довшою, ніж князь Данило планував, коли збирався на Ітиль-річку. Величезні степові орли ширяли у височині, супроводжуючи загін, наче чекали на законну здобич. Кам’яні ідоли на курганах проводжали подорожніх немиготливими поглядами. Надривно і сумно курликали журавлі, не видимі за пеленою згуслих хмар.

Літо відгоріло до краю, настала осінь. Дедалі частіше небо хмурилося, проливаючись холодними дощами, після яких непролазна грязюка не давала рухатися далі. Доводилося чекати, поки земля просохне, але траплялося, що за одним дощем падав інший, і тоді привали розтягувалися на кілька днів.

Будь-яка затримка дратувала князя Данила, який застряг на півдорозі між домівкою і Золотою Ордою. Щоб не виміщати роздратування на тих, хто його оточував, він управлявся з мечем, піднімав діжки з водою, віджимався від розкислої землі. Це створювало видимість діяльності, без якої Данило не уявляв свого життя. Не вмів він нудитися, боки відлежувати або їсти по зав’язку. Не шукав він утіхи і в зеленому вині, що лишень на початку бадьорить, а потім до землі пригинає і навіює похмурі думи.

Але й без вина Данило був невеселий. Про що б не подумав, а все одно обов’язково згадував, що він, великий князь, син Романа Великого, Галича і Волині, їде, беззахисний, уклонитися тому, хто грабував Київ і трощив викинуті з гробниці черепи княгині Ольги і Володимира Мономаха. Ось до чого ганьба Русі дійшла! Руські князі милостиню з руки ординської приймати не гребують, та ще й цю руку цілують і на помах її пальця грабують свій же народ і їй зносять – тільки не вели карати, а вели милувати, великий хане Батию…

А як нахабно поводився гонець хана, який з’явився на прийом до Данила у запилених чоботях, у засмальцьованому смугастому халаті і повстяному ковпаку, насунутому на голову. Він, цей просмерділий сечею і потом напівдикун, так і не зняв своєї брудної шапки, коли подавав свою грамоту. Гидуючи торкнутися згортка з погано вичиненої шкіри, Данило звелів митрополиту Кирилу прийняти ханське послання і прочитати вголос. Плутаючись у криво написаних буквах, Кирило довго перераховував титули Батия, який оголосив себе, крім усього іншого, царем царів, а потім дійшов до суті. Містилася вона в одному реченні: «Приїжджай, інакше заберу Галич».

І міг же забрати, от що прикро. Як зміг до цього без особливих труднощів захопити всі головні міста руські, князі яких стали в чергу за ханськими ярликами. То, може, змиритися? Адже варто тільки Данилові отримати такий ярлик, і він назавжди відіб’є в інших бажання заритися на Галичину і Волинь. Була родова отчина, стане вотчина, тобто земля, на яку видано ханський мандат. І як потім жити із цим? Як дивитися в очі людям, які у вічі не скажуть, але за спиною обов’язково сплюнуть, прошепотівши: «Ну от, ще один зрадив».

Князь Данило не хотів зраджувати. Ні свій народ, ні самого себе.

Від сумнівів, що мучили його, частково допомагав звільнитися Никодим, який завжди умів знайти правильні слова. Але слова – вони так і залишалися словами. А справи, на думку Данила, просувалися погано.

У межах Дону загін потрапив під перший снігопад і замерз би, якби не вози з дровами, які звелів тягнути за собою Данило. Наступного дня на них напала велика ватага розбійників, але Всевишній і тут устиг надіслати підмогу: вона підоспіла в особі Батиєвого зятя, Картана, що верховодив у цих краях. Він і супроводив мандрівників до самої столиці Золотої Орди.

Поки їхали, Данило крадькома розглядав чужинських кінників, озброєних кривими гострими мечами, заточеними з одного боку, двома луками й колчанами, повними стріл із фарбованим оперенням. Кольчуги були натерті до блиску, а сідла змащені жиром, щоб не скрипіли під час походу. І все було б добре із цими воїнами, якби не їхня дика жорстокість. Коли один із нав’ючених коней упав, не витримавши важкого вантажу, тартари прокушували йому жили і пили гарячу кров, не звертаючи уваги на муки тварини.

Але найбільше, справді незгладне враження залишилося у Данила від того, як тут поводилися з невільниками, поміж яких можна було вгадати своїх, руських людей. Їх запрягали в гарби, били батогами, тримали у ямах з нечистотами, годували залишками, від яких відверталися навіть собаки. В одному з придорожніх селищ побачив Данило голу жінку, яка сиділа прикута ланцюгом, а в іншому – худих, наче кістяки, дітей, що місили глину із зав’язаними за спиною руками.

Від таких картин душі ставало холодніше, ніж обличчю, підставленому крижаному вітрові. Повернути назад було неможливо – Данила з його маленькою дружиною зразу б порубали на капусту. Надто далеко вони зайшли.

Сніг танув і випадав знову, і вранці ніздрі коней були сивими від інею. Стебла рослин ставали блискучими, крихкими і дзвінкими, наче відлиті зі скла. А потім рівнина вся покрилася снігом і стала білішою від чистої скатертини. У той самий день Картан приїхав у табір Данила, щоб повідомити, що наступного дня вони в’їдуть у столицю. Розмовляв із князем верхи, що ще раз