Данило Галицький - Тарас Орлик
Не маючи можливості звестися на стременах (їх йому не дісталося), Гордій побачив лише кілька вогняних клаптів серед чорного диму і здивувався, який переполох викликало це далеке видовище в загоні. Але поступово його почала охоплювати загальна тривога, що посилювалася при наближенні вогняної полоси.
Коні хрипіли і кусали вудила, не бажаючи залишатися на місці. Люди збуджено перемовлялися, намагаючись визначити, в який бік краще прямувати. Рішення ухвалив князь Данило, скочивши на свого жеребця з легкістю юнака.
– За мною, богатирі! – гукнув сотник Діонісій, пришпорюючи коня.
Дружинники, зберігаючи стрій по двоє, попрямували за ним. Позаду, мотаючи головами, поспішали запряжені коні, підхльостувані нагайками. З наміром полегшити їм роботу обозний люд зістрибнув на землю і біг поряд, тримаючись за вози. Всі щось кричали, дружно повернувши голови вправо, звідки накочувався вогняний вал.
– Ох, треба було назад, назад!
– Ми не раки, щоб задкувати!
– Згорить добро, бачить Бог, згорить!
– Ти не навроч, дурню!
– Ох і горить!
– Жар сюди доходить, браття! Права щока гаряча!
– Ти бороду підстав, Михасю! Підсмалити її пора…
Твердозуб, що скакав поряд із Гордієм, до цієї миті з ним не розмовляв і навіть не дивився в його бік, але зараз не втримався:
– Тримайся міцніше, село! Впадеш – затопчуть.
– Не звалюся, – крикнув у відповідь Гордій, але про всяк випадок міцніше стиснув ноги.
Скакати галопом без стремен було незручно. Гордія хитало то праворуч, то ліворуч, інколи підкидало так високо, що він боявся, що не опуститься в сідло.
Водночас пожежа була так близько, що можна було відчути запах гару й почути тріщання трави, що палала. Повітря над степом дрижало і зробилося непрозорим. У ньому кружляли й падали чорні пластівці сажі.
– Засідка! – понеслося від голови колони. – Печеніги попереду!.. Це вони підпалили!.. Нас очікували!..
– Ну, пропали! – засмутився Твердозуб, страдницьки кривлячи рота. – Назад треба було. А тепер що?
Над їхніми головами черкнула стріла, друга – і ось уже цілий дощ стріл посипався. За прикладом інших Гордій смикнув зі спини щит і прикрив не тільки себе, але й виданого йому коня. На дорозі вже бився у конвульсіях чийсь кінь із пронизаною шиєю.
– У вогонь заганяють, чорти! – прохрипів незнайомий вершник. – Що тут погибель, що там. Їх щонайменше три сотні.
Гордій усе ще не бачив ніяких печенігів. Тільки шарпанину навколо, почорніле небо і стріли, що летіли й падали, летіли й падали.
– За мно-о-ю! – прокричав гучний голос, і всі раптово повернули праворуч, назустріч пожежі, що наближалася.
Гордій, геть ошалілий від стрімкої зміни подій, побачив князя Данила, який скакав туди, куди покликав за собою решту. Не задумуючись, він ударив каблуками в кінське черево і поспішив слідом. Із князем було не страшно й у вогонь. У всякому разі, не так страшно, як залишатися на дорозі, де вже лежали вбиті й поранені. Ніхто їх не піднімав і не забирав із собою. Це був перший закон війни, засвоєний Гордієм. Тут билися разом, пліч-о-пліч, але вмирали поодинці. Інколи ось так, кинуті в чистому полі на розтерзання ворогу.
Усе це Гордій обмірковував уже потім, багато днів по тому. А поки що його вистачало лише на те, щоб утриматися в сідлі, спрямовуючи свого скакуна туди, де вгадувалися просвіти у вогняній стіні або язики полум’я були не такі високі.
Потім усе потонуло в задушливій пелені, з якої накочувалися неймовірно жаркі, палаючі гребені. Одяг на Гордієві й кінська грива перед очима тліли. Вони злилися – він і кінь. Їх лише трохи обпалило вогнем. А потім вони опинилися разом з усіма – на чорній, гарячій землі, всипаній горілими патлами.
– На пагорб! – горлав Діонісій, пришпорюючи зачумленого жеребця, що стрибав із боку в бік. – Там станемо колом, відіб’ємося. Не спати, не спати!
Дивуючись, що він іще живий, здатний сприймати накази й виконувати їх, Гордій поскакав на пагорб, що жовтів посеред згарища. Пожежа верхівку не зачепила, обійшла стороною. І це було єдине укриття від печенігів, що мали ось-ось з’явитися на цьому боці вогняного бар’єра.
Але їх усе ще не було. Даремно дружинники натягували свої луки, вдивляючись у дим, готові вразити будь-яку ціль. Та тільки не було в кого стріляти. Не переслідували печеніги загін. Кудись подівалися. Напевне, оточували поріділу дружину, використовуючи димову завісу. Так вважали князь і сотник. Гордій, якому пощастило бути поряд, чув кожне слово, яким вони обмінювалися.
– Ох, не послухався мене, князю, – сказав Діонісій сердито. – Не можна було малим загоном іти. Ось до чого твоя впертість призвела. Посічуть нас. Третина дружини у вогні залишилася, князю. Недовго протримаємося.
Гордій зрозумів, що сотник уже не сподівається вибратися живим із халепи, а тому не добирає слів. Князь Данило, судячи з усього, теж готувався до смерті. Не розізлився, не гримнув на Діонісія. Вимовив сумно й винувато:
– Твоя правда, сотнику. Даремно я Батию повірив. Він обіцяв, що нас усюди пропускати будуть.
– Певне, це він засідку й улаштував.
– Що тепер говорити. Он вони, вишикувалися. Зараз ударять. Прощавай, сотнику. Не думаю, що побачимося після бою. Прощавай.
– І ти прощавай, князю. Не тримай зла на мене. Я завжди тобі вірою і правдою служив.
Серце в Гордія захололо. За димом пожежі, що прокотилася, можна було вгадати кінноту, наїжачену списами.
– До бою, ратники! – крикнув Діонісій. – Хто з лучників залишився, спішуйтеся! Бийте, скільки встигнете, а потім знову в сідла! І щоб із пагорба ні кроку! Внизу передавлять, як курчат!
– Зачекай, сотнику, – схвильовано вимовив Данило. – Ти на шоломи їхні поглянь. Наші шишаки, далебі. І знамено… знамено бачиш? Це ж мій герб! Невже Лев наспів?
– Щити округлені, – пробурмотів Діонісій. – Ні, князю, не твоє військо. Щити лівонські, твоїм братом куплені.
– Василько? Не може бути! Я йому західні рубежі стерегти звелів.
– А він не послухався. От і добре. Вчасно наспів. Печенігів як вітром змело.
І справді, за димом, що розсіявся, було видко лише вугільну рівнину та руді спалахи віддаленої пожежі. Задивившись, Гордій мало не звалився з коня, що став дибки, коли Данило проскочив поряд, на відстані простягнутої руки. Груддя горілої землі так і
