Данило Галицький - Тарас Орлик

– Чому не золото? – запитав Валчар, пересипаючи їх у долонях.

Йому чимало коштувало не застрибати від щастя і не засміятися радісно, видаючи тим самим свої справжні почуття. Щоб не виказати задоволення, Валчар був змушений презирливо скривитися.

Продовжуючи усміхатися, Андрій пояснив:

– За барило золота можна купити ціле місто. Мені ж потрібна зовсім невеличка послуга, вождю.

– Яка?

Валчар висипав монети назад і випростався, випнувши груди. Замість відповіді Андрій показав половину мізинця.

– Така маленька? – спитав Валчар? – Хочеш сказати, що я не здатний на великі справи?

Воїни одночасно ступили уперед – хто натягнув тятиву, хто взявся за хрест[2]. Довговусий супутник Андрія зблід, як полотно. У товмача задрижав голос.

– Зовсім навпаки, – сказав боярин Андрій. – Ти великий вождь. Тому прохання моє здаватиметься тобі малим, незначним. Виконати його все одно що… тьху! – боярин сплюнув. – Для тебе це нічого не варте.

Валчар метнув гострий погляд на своїх людей: чи чують вони, як ставляться до нього чужаки?

– Ну що ж, яке в тебе прохання? – кивнув він. – Я слухаю.

– Твоєю землею їде невелике військо князя Данила, – почав пояснювати Андрій через перекладача. – Не пропускай його. Він поганий чоловік. Ти станеш багатшим і зробиш богоугодну справу.

– Я вже став багатшим, – усміхнувся Валчар. – Монети мої. Чи ти хочеш відібрати їх?

Печеніги не просто розсміялися, а завищали від захвату. Десь у нічному мороці завив вовк, який вирішив, що чує голоси зграї. В очах воїнів, що обступили гостей, миготіли відблиски смолоскипів, схожі на вогники несамовитості.

– Гроші належать тобі, – спокійно сказав Андрій. – Але є ще одне таке барило. І воно потрапить до тебе тільки після того, як ти виконаєш моє прохання.

– Барило потрапить до мене раніше. Ти скажеш, де приховав його, або я звелю варити тебе на повільному вогні. У наших котлах поміщається три людини, ми перевіряли.

– Я б віддав тобі друге барило просто так, на знак поваги.

– Так давай, – владно вимовив Валчар.

– Не можу, – похитав головою Андрій.

Товмач, переклавши ці слова, провів рукою по лобі, змахуючи піт. Він вже дуже жалкував про те, що погодився приїхати сюди. Жадібність перемогла. Винагорода була надто щедрою. Тепер вона дістанеться братам. От вони зрадіють!

– Не можеш? – улесливо запитав Валчар, повільно наближаючись до Андрія, поклавши руку на рукоять кинджала. – Чи не хочеш?

– Не можу, вождю. Не гнівайся, але це так. Я говорю правду.

– Мені не подобається така правда, урусе.

– Іншої немає. – Андрій розвів руками. – Якщо я не повернуся вчасно додому, мої люди не привезуть гроші.

– А якщо я скажу, що мені досить одного барила?

– Два завжди краще від одного.

Валчар наморщив лоба, запам’ятовуючи мудрість, яка йому сподобалася. Боярин Андрій йому теж подобався. Але виконати його прохання не було можливості. Батий не прощав тих, хто насмілювався не виконувати його наказів.

– Їдь, боярине. – Валчар махнув рукою. – Ти мені сподобався. Щедрий чоловік.

– Невже моє маленьке прохання не під силу великому вождю печенігів? – запитав Андрій.

Настала тиша. Тільки цикади дзвеніли і вогонь із хрустом пожирав дерево. Боярин Андрій почувався так, наче стояв на тоненькій жердинці, перекинутій через безодню. Чи зуміє він зберегти рівновагу, вивернутися й вистояти? Чи на нього чекає ганебний кінець шматка м’яса, кинутого собакам?

Валчар стояв на відстані кроку від Андрія, його ніздрі то роздувалися, то звужувалися до двох щілинок, немовби у змії або ящірки. Перш ніж відповісти, він подумки повісив уруса за ноги, зідрав з нього шкіру і змусив з’їсти власні яйця. Але жадібність пересилила гнів. Надто вже хотілося вождю мати ще одну купу срібних монет.

– Хан Батий попросив мене не чіпати Данила, – сказав він. – Я його поважаю і не хочу засмучувати. Можливо, тобі ще щось треба?

– Ні, – сумно похитав головою Андрій. – Тільки це.

– Тоді їдь. – Валчар знову махнув рукою.

– Спершу дозволь мені розказати тобі одну казку.

– Казку?

– Так, вождю.

Валчар втупився в Андрія, перевіряючи, чи той не жартує. Але Андрій був абсолютно серйозним. Валчар кивнув: розповідай свою казку.

– Їхав якось один князь степом, – почав Андрій. – І раптом кудись зник. Ні князя, ні почту. Усіх неначе вітром здуло. Розпитували людей, які там жили, – ніхто нічого не бачив. Може, заблукав князь, а може, у пожежі згорів, хто те знає?

Товмач, переклавши ці слова, запитливо подивився на Андрія, але продовження не було. Оповідач замовк, усміхаючись Валчару.

Вождь теж усміхнувся. Сказав:

– Коротка казка.

– Проте гарна, – відгукнувся Андрій.

Валчар подивився йому в очі:

– Як я можу знати, що ти не брешеш?

– Я, коли без війська до тебе їхав, головою ризикував. Тепер твоя черга ризикнути.

Валчар поглянув на барило, потім на жупан Андрія. Боярин, спостерігаючи за виразом його вузьких очей, скинув із себе жупан і простягнув вождеві, залишившись у білій сорочці.

– Прийми як подарунок від мене, – сказав він, з повагою нахиливши голову. – Ти гідний кращого одягу, але я маю тільки цей.

Валчар посмикав застібку, перевіряючи, чи добре тримається.

– Золото? – запитав він.

– Золото, – підтвердив Андрій.

– Можеш їхати, – сказав Валчар. – Казка твоя мені сподобалася. Їдь. І не забудь про друге барило.

– Моє слово тверде, вождю.

Не відповівши і не попрощавшись, Валчар відвернувся і почав приміряти жупан. Боярин Андрій теж не став прощатися. Сів на коня і торкнув шпорами. Довговусий і товмач поквапилися до своїх коней, і невдовзі всі троє розтанули в пітьмі, наче їх ніколи й не було. Однак товмача кілька днів по тому знайшли у степу мертвим, з удавкою на опухлій шиї та з обличчям, погризеним полівками. Якщо він і хотів комусь щось розповісти про те, що почув, то не зміг.

* * *

Гордій погано їздив верхи. У господарстві в нього був кінь, але він ніколи не ходив під сідлом. Орав, тягнув воза й сани. Траплялося, Гордій забирався на його кістляву спину і їхав на річку або в поле, але то були короткі поїздки. Однак зараз, одягнутий у важку кольчугу, зі щитом на спині, у шоломі, що нагрівся на голові, і з бойовою сокирою в руці, Гордій змушений був проводити цілий день у сідлі, наздоганяючи решту дружинників, для яких такі переходи були звичним ділом. Стегна натерлися, сідниці позбивані, до горла підкочувалася нудота від постійного трясіння, але Гордій не скаржився. У його дружини і дочки доля була гіршою. Думка про них допомагала долати і труднощі походу, і образливі жарти нових товаришів, і втому, що дурманила.

Коли колоною пролунали голоси «вогонь, вогонь», Гордій злякався не відразу.