Данило Галицький - Тарас Орлик

Данило хотів навести й інший приклад – про бувальщину, яка тільки тоді й цікава, коли кінця не знаєш, – та не встиг, перебили його.

– Пожежа, пожежа, – прокричав хтось, і решта підхопили: – Пожежа! Вогонь! Степ горить!

Данило підхопився, удивляючись на південь, звідки вітер гнав хмари диму. Судячи з них, степова пожежа швидко наближалася, простягнувшись на всю видиму широчінь.

– Відходити треба, – схвильовано сказав Діонісій, жеребець якого крутився навколо себе, наляканий запахом гару. – Накажеш на північ повернути, князю?

– Заплутаємося і застрягнемо без дороги, – вирішив Данило. – Уперед помчимо. Щодуху. Нехай Буяна мого приведуть.

– А проскочимо? – засумнівався сотник.

– У тому й річ. Наперед ніколи не знаєш, чи не так, писарю? – підморгнувши Никодиму, Данило вистрибнув із повоза. До нього вже вели чорного, як ніч, жеребця, який намагався дістати зубами кожного, хто підвернеться.

– Уперед поскачемо, – повторив князь і схопив Буяна за вудила.

Помилувавшись, як вправно він скочив у сідло, Никодим перевів погляд на північ, де небо ставало темним просто на очах. Здавалося, звідти насувається шквал, здатний знищити все на своєму шляху.

* * *

Добігав краю день, коли прискакав чатовий, зістрибнув зі змиленого коня і кинувся до юрти Валчара, вигукуючи, що в нього важливі новини. Валчар до себе пускати не велів, бо забавлявся із білошкірим дванадцятирічним хлопчиком, якого недавно виміняв у племені Куркутая на гарного арабського скакуна. Вийшов до чатового сам, спітнілий, трохи ошалілий від забав, що стомлювали, і диму дурман-трави. Як усі печеніги, лице мав брите, очі – вузькі, зросту був невисокого. На його голих випуклих грудях блищав золотий орел із розкинутими крилами – знак влади й могутності.

Тільки вожді дозволяли собі носити такі прикраси. Усього їх залишилося трохи більше від пальців на обох руках, і племена, очолювані ними, постійно зменшувалися, знищувані половцями, і відтіснялися за Дніпро і Дунай. Коли Валчар повісив на шию шкіряний шнурок з орлом, під його управлінням було так багато воїнів, що він здійснював набіги на великі міста, пив вино з черепа якогось уруського князя й підтирався різнокольоровим шовком. Ті ситі, веселі часи минули. Від величезного війська Валчара залишилися крихти, і плем’я постійно нишпорило степом у пошуках здобичі. Тільки союз із всемогутнім Батиєм урятував плем’я від цілковитого винищення, але за заступництво доводилося платити – даниною, кіньми, воїнами, земними поклонами. Пам’ятаючи про це, Валчар постійно почувався приниженим, що погано позначалося на його настрої.

– Кажи, що хотів, – промовив він, пильно дивлячись на чатового. – І нарікатимеш на себе, якщо потурбував мене даремно.

– Чужаки в степу, вождю, – пролунало у відповідь. – Один загін великий, у сто списів, із возами і нав’юченими кіньми. Другий маленький, усього три вершники. Вони їдуть просто сюди. До темряви будуть.

– Які прапори в них?

– У тих, котрих багато, золотий лев на задніх лапах.

– Язик ось так висунутий? – Валчар показав.

– Так, точно так, – зрадів чатовий.

– А ті троє?

– Ні прапорів, ні списів, тільки мечі. Під головним кінь баский.

– Пропустити, – вирішив Валчар після коротких роздумів.

– Перших чи других? – вирішив уточнити чатовий.

– І тих і цих.

– Але…

В одну мить Валчар вихопив ножа і полоснув дозорного по губах.

– Заткни пельку, інакше язика відріжу! – прошипів він.

Десятків зо два печенігів, що спостерігали за цією сценою, зберігали цілковиту нерухомість і скаменілий вираз пласких, загорілих облич. Тільки новачки не знали запального норову Валчара і тому часто платили за необережність.

Не насмілюючись затиснути рану, чатовий застиг з опущеними руками. Червона блискуча кров стікала по його підборіддю, шиї і по грудях. Чи то вигляд цієї крові, чи покірність чатового трохи заспокоїли Валчара.

– Сам Батий просив мене загін князя Данила пропустити, – пояснив він, пихато взявшись у боки. – Лев із роззявленою пащею – то його знак. Не можна чіпати.

Чатовий мовчки вклонився, криваві краплі падали на землю. Усміхнувшись, Валчар відірвав рукав від сорочки, простяг пораненому зі словами:

– Візьми, витрись. Умієш біль терпіти.

Ще один безсловесний уклін.

– Троє вершників без охорони можуть тільки до мене їхати, більше нікуди, – пояснив Валчар, спостерігаючи, як співрозмовник зупиняє кров. – Мабуть, купці дорогу собі купуватимуть. Простежте за ними непомітно. Якщо спробують проїхати мимо, зупиніть і заверніть до мене.

– Буде зроблено, вождю, – нечітко відповів дозорний у ганчірку.

– Що? Не чую? – миттєво розлючений Валчар двічі штовхнув бідолаху, відібрав скривавлену ганчірку, тикнув нею в обличчя. – Голосно говори, чітко.

– Буде зроблено, вождю, – повторив чатовий, внутрішньо приготувавшись до смерті.

Але Валчар лише звелів принести йому води і сховався в юрті, де на нього чекали більш цікаві розваги. Він вийшов не раніше, ніж почув тупіт копит, що наближався і відбивав незвичний для вуха ритм. Свої коні скакали інакше і трохи далі – їх Валчар упізнав зразу.

– Віднесіть хлопчака, – звелів він, натягаючи хутряну безрукавку. – Зовсім п’яний. Уранці не будити. Нехай виспиться.

У супроводженні двох інших слуг Валчар піднявся на оглядову вежу в три людські зрости і став удивлятися в надвечір’я. Цей звичний маневр дозволяв йому зустрічати гостей на узвишші, тоді як вони, перебуваючи унизу, були змушені розмовляти, задираючи голови. Валчар давав зрозуміти різницю між собою та ними. Тільки гінців хана Батия він одразу приймав у своїй великій юрті з білої повстини. Ці троє таких почестей не варті.

Валчар одразу впізнав серед них головного. Це був високий молодий вершник із пшеничним волоссям і коротко підрізаною чорною бородою. Його жовті чоботи і червоний жупан із золотими застібками могли бути варті цілого статку. Ніздрі Валчара жадібно роздувалися, споглядаючи цей одяг, що виблискував у світлі смолоскипів.

– Хто ти? – спитав він зверху.

– Галицький боярин Андрій Гаврилович до тебе завітав, – відповів замість красеня його товмач, лисячий триух якого видавав вихідця із племені Ілдея.

Третій вершник тримався трохи позаду, підкручуючи кінчики довгих вусів, і намагався здаватися незалежним, хоча було помітно, що він сильно наляканий великою кількістю направлених на нього стріл. До його сідла було приторочене невелике барило, у якому, як зрозумів Валчар, зберігалося вино або вода. Він перевів погляд на жупан Андрія, потім помітив золоті шпори на чоботях і став спускатися, говорячи:

– Не знаю, про що мені говорити з уруським боярином. Він не воїн і не купець. Чого йому треба?

Товмач переклав. Зістрибнувши з коня, Андрій відповів на це, що не тільки розмовляти приїхав.

– А для чого ще? – поцікавився Валчар, який уважав себе дорослим чоловіком, проте зберігав дитячу безпосередність дикуна.

Доброзичливо усміхаючись, гість звелів супутникові принести барило. У ньому була не вода