Данило Галицький - Тарас Орлик
– Чи не галицький князь Данило? – вигукнув Никодим, що посмілішав, і щаслива усмішка з’явилася на його обличчі.
– А ти хіба родич мені, щоб радіти? – гордовито запитав Данило, зводячи брови.
– І як це я тебе зразу не пізнав? От дурна голова! – Никодим з усього маху ляснув себе по лобі. – Адже бачив лик твій у літописі. І стяги над шатром… Я ж до тебе йшов, великий князю.
– Навіщо? – ще більше насупився Данило, який згадку про свою велич сприйняв як неприховані лестощі, які він і на дух не сприймав. – Просити щось хочеш?
– Навпаки, князю. Дати.
– Що ти можеш мені дати, волоцюго?
– Можу знання, – жваво відповів Никодим. – Можу порадити. Можу і те і те.
Несподівано досягнувши мети, він більше не вагався і не боявся. Він вірив, що тільки правитель Галичини зуміє зупинити ординську навалу, що хвилею прокотилася Руссю, затопила її та ладна була просуватися далі. Никодим знав, що, посилаючи випробування, Бог ніколи не залишає людей без надії. Промінь світла в пітьмі, соломинка в бурхливому вирі, стежинка в непрохідних хащах. Князь Данило був останнім захисним рубежем для тих, хто ще не втратив надію. Никодим не втратив.
Данило відчув упевненість, яка хвилями накочувалася від цього чоловіка у драній, вигорілій халамиді, і відмовився від думки покарати його за надто довгий язик.
– Що знаєш ти таке, подорожанине, чого не знаю я? – спитав він, відсовуючи Діонісія, який бурчав.
Никодим відзначив про себе, що він уже не «волоцюга», а «подорожанин», і це додало йому рішучості. Князь був готовий його вислухати. Тепер головне підібрати правильні слова, щоб не обірвали посередині.
– Мені звичаї тартарські добре відомі, – заговорив він, дивлячись Данилові в очі. – Що сам бачив, що чув, що в писаннях читав. Усе це об’єдналося тут. – Він торкнувся пальцем лоба. – Тепер хочу тобі знання свої передати. Як перемогти ворога, якщо його не знаєш?
– Я невдовзі сам усе побачу, на власні очі, – сказав князь, що викликало в Діонісія величезне здивування.
Хто такий цей балакучий обірванець, щоб сам правитель Галичини з ним планами своїми ділився?
Але Данило, мабуть, розмірковував інакше. Чимось припав до душі йому цей писар із гострим язиком. Навіть бровою не повів, коли Никодим став розпитувати, куди їде Данило та навіщо. Відповів. І несподівано вирішив:
– Зі мною поїдеш, якщо хочеш. Дорогою розкажеш, що знаєш. А я до зустрічі з ханом підготуюся. Писати, кажеш, умієш? Це вміння твоє теж згодиться. Що написано, те вже не забудеться. Та й іншим наука буде.
– Дякую за довіру, великий княже! – вигукнув Никодим, кланяючись. – Я так про діяння твої напишу, що нащадки твої тебе навіки запам’ятають. І про відвагу твою, і про мудрість, і про милосердя…
– Не такий уже я й милосердний, писарю, – попередив Данило, якому знову почулися лестощі в цих словах.
– Як же не милосердний, якщо Гордія помилував.
– А я хіба помилував?
– А хіба ні? – Никодим удав, що здивувався.
Аби норов князя Данила був трохи крутіший, наклав би нахаба головою. Але батько навчив його гнів стримувати, як лютого пса на ланцюгу, не давати йому волю, не продумавши добре свої дії. І, пускаючи думку поперед гніву, Данило часто бачив, що чинив правильно. Ось і зараз, поглядаючи на похмурого Гордія, він зрозумів, що страта цього мужика нічого не вирішить, а прощення буде сприйняте як вища справедливість. Навіть ті дружинники, у яких Гордій спробував поцупити добро, уже давно охололи і, якби їхня воля, відпустили б невдалого крадія на всі чотири сторони, надававши йому на прощання духопелів.
«Роби те, чого чекає від тебе народ, і завжди будеш шанований», – казав покійний батько. Його досі пам’ятали й поважали в цих краях. Данилові не хотілося бути проклятим і забутим після смерті.
– Підійди ближче, волоцюго, – звелів він, поманивши Гордія пальцем.
Дружинники, почувши глузування в княжому голосі, зраділи, передчуваючи забаву. Смертей бачили вдосталь, вони ні для кого не були чимось новим. Суд був цікавіший за страту – він міг закінчитися і так і сяк. У страти кінець був відомий заздалегідь. Усі вмирали однаково, хіба що один втратить свідомість, а інший проситиме про помилування. А що чекає на мужика, який став перед великим князем? Цікаво, ох як цікаво!
– Діонісію, – гукнув Данило, не зводячи уважного погляду з Гордія, – подивися на нього і скажи, чи годиться він для служби ратної?
– Начебто сильний, – дійшов висновку сотник, подумавши. – Але ж на руку не чистий.
– Перший і останній раз узяв чуже. – Гордій упав на коліна, а голову підвів високо, наче стояв випростаний. – Самого совість заїдає, спасу немає. Украв, так. Нечистий поплутав. Думав, що цей гріх добрими ділами спокутую, а воно он як повернуло.
– Воювати підеш? – коротко спитав Данило.
– Та хоч голими руками, добрий пане. Нехай тільки розв’яжуть.
– Діонісію, знайдеться в обозі знаряддя для нового лицаря?
Дружинники засміялися з полегшенням. Ніхто, зокрема Захар і Твердозуб, не тримав зла на Гордія. Повісили б його на найближчій гілляці, будь на те воля князя, але без задоволення, для годиться. А раз випало людині щастя, то чому б не порадіти разом із нею?
– Спорядження-то знайдеться, – сказав сотник, почухавши потилицю, – та чи впорається смерд із мечем булатним? Гаразд, там побачимо. Адже ратниками не народжуються, ратниками стають.
– Ніколи не забуду! – заголосив Гордій, не вірячи у свій талан. – Служитиму вірою і правдою, люди добрі. А ти, князю Даниле, тепер один у мене господар, до самої могили!
– Дивись, словами не розкидайся, – жартівливо пригрозив Діонісій, і всі знову засміялися, задоволені таким кінцем.
А князь Данило, добравши смаку, не забув і про жінку, підізвав її до себе, спитав, чи піде вона служницею.
– Та хоч кухаркою, хоч пралею, – заторохтіла проясніла Степанида. – Вас он скільки! Усіх нагодувати, обіпрати треба.
– І зігріти! – вигукнули з натовпу дружинників.
– І цицьку перед сном дати.
– А-га-га!
– У-гу-гу!
– Баб у похід не беремо! – поквапився нагадати Єрмолай, злякавшись, що Степанида порушить порядок у лавах його загону.
Але князь Данило й сам розумів, що в дружині їй не місце. Звелівши жінці виставити вказівний палець, він надів на нього перстень з
