Данило Галицький - Тарас Орлик

– У тому ж бо й річ, князю, що без Галичини Батию далі ходу немає. Він на Угорію націлився, на лівонців, на ляхів. Повз нас не пройти. Не порозуміємося з тартарами – бути війні. Цього ти хочеш? Даниле Романів сину? Чи мир тобі до душі?

– Мир – це коли ніж до горла не прикладають, – сказав князь. – Подивлюсь, як Батий мене прийме, що скаже. Тоді й остаточне рішення ухвалю. А зараз говорити нема про що. Поки ми галасуємо тут, як галки, час марнуємо. Їхати мені пора. Уже полудень скоро, а я все ще тут.

Із крісла підхопився Доброслав, показав на Данила кривим пальцем із коричневим нігтем:

– Хочеш уникнути відповіді, князю! Поклянись, що під хана підеш!

Це було вже занадто. Дай волю одному наказувати, то всі почнуть.

Піймавши боярський палець у повітрі, Данило вивернув його так, що Доброслав зойкнув і присів, незручно нахиляючи спину.

– Це чому ж я тобі клястися мушу? – тихо запитав Данило, намагаючись утримати гнів, що клекотав усередині. – І хто тобі дав право мені тут пальцем тикати, га? За землю свою я відповідаю, а не ти і не хтось інший. Мені й вирішувати.

– А наше слово, отже, для тебе – порожній звук? – захвилювалися інші бояри. – Нас ти покликав у кріслах посидіти, на тебе помилуватися? Престол твій на нас тримається! Не смій сваволити!

Перш ніж заговорити, Данило злегка відштовхнув від себе Доброслава, який, не встигнувши випростатися, пройшовся до свого місця наче навприсядки. Потім підвів руку, вимагаючи тиші. Поступово бояри вгамувалися, хоча сіли не всі.

– Якщо боїтеся, що я без вас рішення ухвалю, – повільно і чітко вимовив Данило, – то їдьмо зі мною в Сарай-Бату. Ну? Хто сміливий? У кого душа за Галичину болить? Хто зі мною? Га? Га?

Той, до кого звертався князь, відводив погляд, знизував плечима або зиркав на інших. Жоден боярин не зголосився їхати в ставку Батия. Напруження, від якого в залі зробилося гаряче, почало спадати. Красень Андрій був останнім, хто перестав братися в боки і випинати груди, але незабаром і він угамувався. Усі розуміли, що заперечити Данилові їм нічого. Хан бажав говорити з ним, а не з кимось із бояр, нехай навіть з найстародавнішого роду. Отож, як Данило вирішить, так тому й бути.

– Гаразд, – сказав від імені всіх Мирослав, – погарячкували ми тут трохи – і край. Ти, князю, завжди по совісті чинив, не підведи й цього разу.

– Не підведу, – пообіцяв Данило, змінивши різкий тон на м’який, ввічливий. Тричі подумаю, чим відповідь Батию дати. Та що там! Тричі три рази!

На тому й розійшлися. Отримавши благословення митрополита, Данило з полегшенням покинув залу і, перестрибуючи через дві сходинки, кинувся в терем Анни. Настав час прощатися з дружиною та синами. Може, і назавжди.

IV

У далекі краї

Ох, і славно скупатися в теплій водиці на світанку, коли річка стоїть нерухомо, наче скляна, і все навколо затягнуте білястою туманною завісою, за якою предмети тільки вгадуються і здаються незвичними, таємничими, як уві сні. Риба сплесне – русалка ввижається. Усе в неї як у справжньої жінки, але тільки до пояса, а нижче – риб’ячий хвіст у лусці. Як же тоді її це саме?

– Гей, Твердозубе, – гукнув Захар товариша, – як там у русалок влаштовано? Ну, що в них поміж ніг, якщо ніг у них немає?

Він устиг зайти в річку по коліна, тоді як Твердозубу було вже по груди. Їхні засмаглі тіла майже не відбивалися в тьмяній річці. Одяг, зброю і обладунки вони залишили на піску під рокитовим кущем. Усю ніч Твердозуб і Захар провели на чатах, і тепер їм треба було їхати верхи весь день, ось вони й вирішили освіжитися перед далекою дорогою. Сотник Єрмолай не дозволяв спати в сідлі. Помітить, що задрімав, і звалить на землю ударом здоровенного кулака, важкого, наче молот. «Князя Данила охороняємо, – не втомлювався повторювати він. – Спати впівока, їсти мало, вуха нащулені!»

Був лише другий день подорожі, а Твердозуб уже відчував утому, тому настрій його був не такий безхмарний, як ранок.

– Ти сома злови, – порадив він, – і довідайся в нього, що там і як.

Не чекаючи відповіді, він шумно пірнув у воду і довго не з’являвся на поверхні, пускаючи бульбашки. Хвилі розходилися колами.

– Сам ти сом, – сказав Захар, коли Твердозуб виринув і поплив на середину, вправно розсікаючи воду наввимашки.

Довго вони плескалися й пустували, намагаючись занурити один одного якомога глибше, плювалися водою, регочучи й радіючи перловим бризкам, як діти малі. Голоси їхні розносилися далеко в ранковій тиші, і, немов розбурхане ними, виглянуло сонце. Туман умить розсіявся, перетворившись на легкий серпанок, який відносив вітер. Стомившись від боротьби та плавання, Захар хотів знову почати розмову про русалок, що його непокоїли, але з його горла вирвалося тільки уривчасте:

– Е! Е!

– Що «е»? – нашорошився Твердозуб, припинивши промивати масне волосся й бороду.

– Одежа наша! Зброя!..

Не доказавши, Захар кинувся до піщаного плеса, де вони залишили речі. Глянувши туди, Твердозуб вилаявся і поплив слідом, вигукуючи:

– Ану, поклади! Стій, тобі кажу! Уб’ю! Уб’ю, гнидо!

Погрози його були звернені до бородатого мужика в нефарбованій домотканій сорочці, таких же сірих штанях і постолах. Злодійкувато озираючись, той збирав на піску все, що потрапляло під руки: Захарову кольчугу, Твердозубів шолом, чоботи, меч у піхвах на широкому поясі з мідними бляхами.

– Не чіпай! – заволав Захар, який досяг мілини першим.

Плисти тут було неможливо, бігти теж не вдавалося, тому, здіймаючи пінисту воду, дружинник міг лише незграбно брести, високо підкидаючи ноги.

– Мені треба, – сказав мужик і, притискаючи здобич до грудей, став підійматися на укіс.

Пісок осипáвся під його ногами, речі падали з рук. Боязко озираючись на Захара, який уже біг мілководдям, він насунув шолом на голову, перекинув важку кольчужну сорочку через плече і поліз далі.

– Стрілою його, стерв’ятника! – підказував Твердозуб, який досі борсався на глибині. – Мій лук візьми. Без промаху б’є!

Але Захар не скористався порадою. Чи то побоявся згаяти час на пошуки стріли, чи надумав узяти злодія живцем. Мокрий і голий, він поліз схилом угору, не марнуючи сили на непотрібні гукання. Злодій явно не збирався розлучатися з украденим. Незграбно підкидаючи постоли, він замигтів сірою тінню серед рудих стовбурів і зелені.

Коли кремезний Твердозуб вибрався на берег, обох уже й слід прохолов. Стрибаючи то на одній нозі,