Данило Галицький - Тарас Орлик

із зеленого карпатського каменю. Серед них було багато втікачів, що рятувалися в Галичині від тартарської навали. І всі вони, обжившись, правили одне й те саме: у цих краях їм дихається вільніше, ніж у Суздалі, Володимирі, болотистій Московії та розбійному Новгороді. Дякували тутешньому народові за притулок, згадували добрим словом великого князя Данила, що не побоявся дати пристановище тим, хто втік від ярма тартарського.

У такі дні загального стовпотворіння Анна Мстиславівна особливо гостро відчувала невиразну тугу й самотність, що не могли скрасити ні діти, ні співучі дівки-витівниці, ні чоловік, тим паче останні години перед розлукою він вирішив провести не з сім’єю, а зі своїми воєводами й боярами. Чекаючи, коли її покличуть прощатися, сиділа Анна на балконі, ховаючи холодні пальці в широких рукавах малинового літника. Холодний вітер тріпав пасма чорного волосся, що вибилося з-під білої головної тканинки. Сиві волосинки були ретельно зафарбовані сажею, а перші зморшки біля очей і губ розгладжувалися за допомогою особливого жиру, непомітного на шкірі. За спиною Анни стояла її улюблениця Завида, яка краще за інших угадувала настрій господині й завжди знала, чим їй догодити. Але сьогодні навіть Завида дратувала княгиню. Так би і вколола її голкою або припекла свічкою, щоб зігнати на ній роздратування.

– Може, бажаєте випити кваску або настоянки, що бадьорять? – поцікавилася служниця, намагаючись вивести Анну з похмурого споглядання.

– А може, бажаєш покуштувати різок свіжих? – запитала у відповідь Анна, не повертаючи голови.

– Та за що, Господи? – удавано злякалася Завида, що чудово знала доброту своєї господині.

– За те, що думати заважаєш розмовами своїми дурними. Сумую я, не бачиш хіба? Не до пиття мені, не до їжі.

– Не можна так, княгине. Обличчям змарніли навіть. Не сумуйте, не хмуртеся, гріх це.

– Гріх? – здивована Анна обернулася до служниці. – Який же це гріх?

– Красу свою неземну ви не бережете, – суворо сказала Завида. – Вона вам не для того дана, щоб супитися або голодом себе морити. Принести чого-небудь смачненького?

Хмари на серці Анни почали розвіюватися від таких слів. Вона знала, що гарна: високі половецькі вилиці, тонкий ніс під зведеними бровами, яскравішими за блискуче вугілля. Однак лестощі так пестять слух, що ніколи не бувають зайвими.

– Моя краса згасла давно, – мовила Анна. – Де вона, молодість? Агов! Не відгукується. Нема її. Закінчилася.

– Як на мене, то ви з роками ще милішою і вродливішою стаєте, – сказала Завида. – Ось тільки їсти треба. Особливо після ночей безсонних.

Вона лукаво й допитливо подивилася на господиню, даючи зрозуміти: усе бачу, нічого від мого ока не сховається.

Анна заклала руки за голову, солодко потягуючись. Це теж було послання без слів: так, кохає мене чоловік, зовсім заїздив, усю ніч спати не давав.

– Хіба що яблучко печене з’їсти? – сказала Анна, стримуючи позіхання. – І пряника медового? Звели, нехай принесуть. А сама не йди, разом униз дивімося, а то одній нудно.

Незабаром два спритні хлопці внесли на балкон невеликий столик на журавлиних ніжках і відразу його накрили: солодощі, печиво, напої. Анна вибрала тепле молоко.

– Ось і правильно, – схвалила Завида, беручи глечик. – Від молока шкіра біла, а губи червоні.

– Раніше покусаєш їх трохи – і вже червоніють, – поскаржилася Анна, розглядаючи оригінальний візерунок на прянику. – А тепер кров від губ відступила, доводиться їх вишневою настоянкою підфарбовувати.

– Найяскравіший буряковий сік, пані. У нас у селі всі жінки ним користувалися, і молоді, і старі.

– Ось і роздобудь мені такого, Завидонько. Я маю гарна бути.

Промовивши ці слова, Анна відклала надкушений пряник і підвелася, щоб краще бачити. На майдан перед дорадчою палатою під’їхали три вершники, один із них спритно зіскочив на землю і швидко увійшов у відчинені двері, грубо відштовхнувши стражника, що звернувся до нього. На ньому були жовті романські чоботи зі шпорами, сині шаровари і червоний каптан, розстебнутий так, щоб усім було видно його рідкісну шовкову сорочку, білішу за найбіліший сніг. Його супутники, одягнені простіше, але з підкрученими вусами і в однакових оксамитових шапках, прив’язали коней до загальної конов’язі, проте самі до дружинників не підійшли, а залишилися стояти осторонь, гризучи горішки і хвацько спльовуючи шкаралупу. Це були вірні слуги молодого боярина Андрія Гавриловича, відомого своїм гарячим норовом і непокорою. Прекрасно знаючи, як не любить князь Данило запізнень, він, незважаючи на це, постійно приїжджав останнім. Навмисно? Анна була переконана, що так. Вона дивилася на боярина Андрія, і її обличчя зарум’янилося безо всякого буряка й вишні.

– Знову спізнився, окаянний, – сказала вона, сідаючи на лаву.

– Мабуть, у нової любки затримався, – мовила Завида, скоса поглядаючи на господиню.

– А що, нова в нього? – запитала Анна так байдуже, немов її це геть не цікавило.

Губи служниці торкнула ледь помітна усмішка.

– А в нього щодня нові, – відповіла вона.

Анна кинула пряник на стіл так, що перекинула горщик із малиновим варенням.

– Черствий, – сердито сказала вона. – Ось велю куховарів висікти, знатимуть.

Рвучко підвівшись, вона покинула балкон. Завида залишилася стояти там, де стояла. Дивилася вона не вслід господині, а на скатертину, якою розпливалася багряна пляма. Була вона схожа на щойно пролиту кров.

– Господи, збережи і помилуй, – пробурмотіла Завида, хрестячись.

* * *

Князь Данило глянув на боярина Андрія, що зазирнув до зали, невдоволено поморщився і махнув рукою: заходь, мовляв, сідай. Сам він сів на невисокий масивний трон, із трьох боків якого були однакові дубові крісла. На них сиділи бояри, викликані на раду. За спинкою трону стояли Лев і Мстислав Даниловичі, яких князь залишав замість себе. Стороння людина ніколи б не зрозуміла, що бачить перед собою рідних братів. Мстислав – увесь у діда – був чорнявий, кошлатий і кремезний. У Льва волосся було світле, кучеряве, очі – теж світлі, кольору соснової кори. Спілкувалися між собою вони мало і неохоче. Саме тому Данило вирішив поставити на князювання обох. Так синам доведеться вчитися жити один з одним, інакше з боярами не впоратися. Ті, відчувши слабину, умить почнуть норов показувати, як коні, які втратили тверду руку.

– Чи хоче хтось узяти слово? – запитав Данило, обводячи поглядом присутніх. – Я свою волю до вас доніс, бояри. Перечити будете? Або так пристанете?

Коли він повертався з боку в бік, золота пряжка на правому плечі мерехтіла в косих стовпах денного світла, що простягалися від вікон до підлоги. Плащ був темно-синій, як вечірнє небо перед тим, як забарвиться нічною чорнотою. Під плащем біліла розстебнута сорочка, розшита перлами. Чоботи Данило взув з високими підборами, щоб підошви не вислизали зі стремен під