Данило Галицький - Тарас Орлик
Батий давно навчився зневажати людей, тож не дивувався тому, із якою готовністю князі йшли на будь-які поступки, запобігали й били поклони, аби зберегти життя собі та своїм близьким. Виконуючи волю хана, вони обклали важкою даниною своїх підданих і виставили особливі дружини, щоб збирати цю данину під наглядом баскаків. Кожен урус, від малого до великого, зобов’язаний був віддати шкуру ведмедя, бобра або хоча б тхора, щоб не бути викраденим у рабство. Кожен батько віддавав одного з трьох синів у ханське військо, будь-яка незаміжня жінка, яка сподобалася збирачеві данини, могла стати наложницею. До речі, великим баскаком Володимирським був не хто інший, як тамтешній князь, що подав приклад решті.
І тільки один князь урусів досі зберігав незалежність, не поспішаючи на уклін до Батия. Ба більше, він насмілювався давати притулок біженцям з інших земель, допомагаючи їм переховуватися від збирачів. Усякий раз від згадки про його існування настрій хана псувався, і тоді Батий зривав злість на присутніх. Наказував, наприклад, охоронцям влучати стрілами в ластівок, що літали під склепіннями залу, а потім наказував стратити охоронців за невміння стріляти. Або змушував наложниць танцювати на розжареному вугіллі, поки вони не падали знеможені. Багато було способів дати вихід своєму гніву. І жодного підходящого, щоб не стискувати кулаки від самої лише думки про Данила Галицького.
– Сину мій, – гукнув Батий до Сартака, який підвівся, – постривай, не поспішай, я ще не все сказав, що хотів тобі сказати.
Схаменувшись, юнак опустився на місце. Поклавши долоню на його коліно, Батий нахилився до сина і промовив:
– Пам’ятаєш, я обіцяв відправити тебе в похід проти угрів? Так ось, похід відкладається.
– Але чому, батьку? – стрепенувся Сартак. – Я вже досить дорослий, щоб управляти військом. Набридло сидіти в палаці! Я хочу побачити світ, хочу битися, хочу завойовувати землі для нашого роду!
– Ще встигнеш, – сказав Батий, не виказуючи звичайного в таких випадках роздратування. – Спочатку я хочу, щоб ти побачив, як я об’їжджатиму найнепокірнішого жеребця в моєму табуні. Князь Данило з Галича, що заважає нам напасти на Угорію і Полонію всією нашою міццю. Я маю намір сьогодні ж запросити його до себе.
– Але інших ти викликаєш, а не запрошуєш.
– Саме так, сину мій. Але Данило буде саме запрошений. Однак повернеться на батьківщину він, як усі, підібгавши хвоста. Ти повинен побачити це на власні очі. Щоб оцінити всю мудрість свого батька.
– Я не сумніваюся, що ти – найрозумніший з усіх живих на землі, – сказав Сартак, забувши про бажання вирушити в похід. – Як не сумніваюся й у тому, що Данила попросять приїхати з дружиною та дітьми.
– Ти все дуже правильно зрозумів, хлопчику мій, – усміхнувся хан. – Мені просто не терпиться спізнатися з родиною князя Данила. Як сьогодні вночі ти спізнаєшся з дочкою князя Суздальського.
Батько і син розсміялися, хитаючи головами. Батий – трохи голосніше й різкіше; Сартак – тихіше і дещо ніяково. Але він уже увійшов у смак. І смакував, як подивиться на приборкання норовливого князя Галицького. Це було, мабуть, цікавіше за похід.
III
Прощання князя Данила
Літо добігало краю. Небо зробилося синім і високим, повітря очистилося до такої прозорості, що, здавалося, можна було роздивитися кожен листочок, кожну гілочку далеко на деревах. Удень сонечко справно нагрівало землю, а ночі стали досить прохолодні, навіть пара йшла з рота. І зірок на небі стало начебто більше. І місяць був такий близький, що хотілося простягнути руку і торкнутися його, – срібний, чіткий, гострий.
– Гарно, – промовив князь Данило, задерши голову біля відчиненого вікна, від чого його довге, злегка хвилясте волосся розсипалося по спині.
Був він голий, тому що тільки-но встав з ложа, на якому розкинулася теж гола, задихана дружина Анна. Йому було далеко за сорок, але ніхто не назвав би його старим – хіба що бороду прибило інеєм і тіло втратило колишню пружність. Анна була молодша на десять років, але рідко згадувала про різницю у віці.
– Зачини вікно, Даниле, – попросила вона, натягуючи на себе ковдру. – Дме.
Він немовби не почув її, продовжуючи милуватися зірками: трикутний торс, вузькі стегна, стрункі, хоча закороткі ноги. «Чому ж не милий він мені, як раніше?» – запитала себе Анна і не знайшла відповіді. Можливо, причиною того була неприязнь, яка з’явилася між Данилом і її батьком Мстиславом Удалим, князем Новгородським. Спочатку тесть любив зятя і навіть казав, що той дорожчий йому за рідного сина. Але бояри постійно нашіптували Мстиславу, ніби Данило замишляє проти нього недобре і надто часто буває при дворі короля Бели, який спить і бачить, як загарбати володіння Мстислава. Анна знала, що все це наклепи, проте переконати батька їй не вдалося. А коли він почав холонути до Данила, то і в її душі щось змінилося.
Він вічно перебував у роз’їздах, вона була то при надії, то народжувала. Молодшого, Іраклія, вже кілька років як поховали – не вберегли від чорної чуми, завезеної лівонськими послами, зате інші четверо синів – Лев, Роман, Мстислав і Шварно – були живі-здорові, як і сестри – Переяслава, Устинія і Софія. Усі діти, великі й малі, батька обожнювали, а з дідом Мстиславом знатися не надто вже й хотіли. Анна, звичайно, почувалася зневаженою. А там і інші образи призбиралися, одна до одної. Адже вони як снігова грудка: чим далі, тим важче. Потім втомлюєшся котити і кидаєш. Рано чи пізно.
– Даниле, я попросила вікно зачинити, – повторила Анна напруженим голосом. – Мене застудиш і сам захворієш. А завтра в далеку дорогу.
Він обернувся й пішов до ложа, звично не прикриваючи голизни. Волосся, зазвичай розчесане на прямий проділ, розтріпалося й падало на обличчя безладними пасмами.
– Ось візьму і не поїду, – буркнув він, лягаючи на спину поруч з Анною.
– Теж вигадав! – злякалася вона. – Батий-хан не пробачить.
– Не потребую його прощення, – відрізав Данило.
– А інші? – тихо запитала Анна. – Про них подумав? Адже спалять усе, розвалять, супостати прокляті. Хоч який мій батько сильний, але навіть йому
