Данило Галицький - Тарас Орлик

– Кому потрібна скеля без дерев? – вигукнув Сартак.

– Ліс завжди можна зрубати.

– Тисяча дроворубів не впораються із цим завданням.

– Якщо я накажу, то впораються.

– На це піде все їхнє життя. За цей час землетрус зруйнує скелю.

Батий насупився й помовчав, придумуючи гідну відповідь.

– Я велю підпалити ліс, – сказав він.

– Але навіщо? – запитав Сартак. – Чого ти цим досягнеш? Хіба дерева не дарують нам плоди, прохолоду, паливо й сировину для різних корисних предметів? Адже вони нам не заважають, моя правда, батьку?

Батий пильно подивився на свого наступника. Сартак мав незвичайні блакитні очі, як його батько, дід і прадід. На цьому їхня схожість закінчувалася. Юнак не був здатний осягнути високі, незаперечні й вічні істини. Гори виникли задовго до появи лісів. Вони збережуться на землі навіть тоді, коли ніде не залишиться жодної зеленої билини. Сартак був надто м’якотілий, щоб поставитися до цього із зарозумілою байдужістю природи. Він міркував як людина, як усі звичайні люди. А хіба здатний такий тримати в шорах підкорені народи й виявляти жорстокість там і тоді, де й коли це буде потрібно? Адже чужі землі треба не тільки завойовувати, ними ще й правити доводиться, щоб не втратити.

– Хіба піскам заважають зелені долини? – тихо запитав Батий, немов розмовляючи сам із собою. – Ні. Але їм потрібен простір, тому вони просуваються вперед, розширюючи свої володіння, наскільки це можливо. Це закон життя. Забирай, якщо не хочеш віддавати. Зрозумів, синку?

– Так, – відповів Сартак, однак голосу його бракувало впевненості.

– Ми йдемо на захід для того, щоб захід не прийшов до нас, – сказав Батий. – Уруси стоять на нашому шляху, тому доведеться поглинути їх, як пісок поглинає степову траву. Зараз зрозумів?

– Але тоді піску має бути більше, ніж трави. А ти сам казав, що нас менше, ніж урусів.

– Мені подобається, що ти стежиш за думкою. Справді, сину, нас менше. Але ми завжди тримаємося разом. Ось так. – Батий стиснув кулак і показав його Сартакові. – Разом ми міцні як камінь. А ось тобі наші вороги. – Він потряс ослабленими пальцями. – Вони діють порізно, хитаються врізнобіч, як рослини на вітрі. Їхні князі воюють зі мною поодинці. – Пояснюючи свою думку, Батий почав загинати пальці. – Цей, цей, цей… А згоди між ними немає, тому все це марні спроби.

– Тож вони дурні? – припустив Сартак.

Посміхаючись, Батий похитав головою.

– Ні, але я надто розумний для них. Не дозволив їм об’єднатися. Знайшов ключа до серця кожного з їхніх найвпливовіших володарів. Володимирський князь Ярослав, його син Олександр, Чернігівській князь Михайло, Ростовський князь Борис – усі вони ходять піді мною, як об’їжджені жеребці…

Деякий час Батий розповідав синові про руських князів, про їхні чвари й союзи, про те, хто кому ким доводиться та чим славний.

– Сильні й сміливі, – хвалив він їх. – Кожен із них заявляв, що битиметься зі мною як тигр.

– Чому ж вони не билися? – дивувався Сартак.

– Дехто намагався, – відповів Батий, задумливо дивлячись у той бік, де була країна, про яку він розповідав. – Довелося пояснювати їм, що буде краще для них, якщо вони підкоряться. Краще для їхніх сімей, їхніх племен, їхніх улусів. Не потрібно мати великого розуму, щоб полягти в бою. Мудрий володар уміє себе стримувати, щоб не нашкодити своїм підданим. Він добре розуміє, перш ніж почати війну, і відступає, якщо бачить дуже велику загрозу.

– Отож, вони мудро вчинили, що стали перед тобою на коліна? – тихо запитав Сартак.

– Так, – погодився Батий, глузливо посміхаючись. – Тим, хто слабкий, доводиться бути мудрим. А ще їм потрібне виправдання своєї нерішучості. Я пощадив їхню гордість. Ніхто не називає їх зрадниками в обличчя.

– Але за спиною…

– Вони здогадуються, але не чують. Це дозволяє їм ходити з високо піднятою головою. Нехай ходять. – Батий посміхнувся ще ширше. – Аби данину збирали та платили.

Він не став пояснювати, що не сам винайшов цю тактику, а прислухався до поради Субедей-богатура. Було це під час облоги Києва з його золотими куполами і рубленими стінами. Упевнений у непереможності свого війська і в страху, нагнаному на урусів, Батий послав нукерів у місто із пропозицією відчинити ворота по-доброму. Кинулися шукати човна, щоб переправитися на другий берег широкої річки Дніпра, але не знайшли жодного цілого – залишилися в очеретах тільки спалені та пробиті. Довелося робити пліт, і весь цей час Батий був змушений походжати по прибережному піску, удаючи, що не бачить у тому нічого для себе принизливого. Гнів накопичувався до самого вечора, коли посли повернулися з образливими словами, переданими тисячником Дмитром, який залишився замість князя Михайла, що квапливо поїхав. Двох послів забили батогами до смерті, двом зламали хребти, але їхня кров і сльози не могли змити образи, завданої великому ханові.

«Місто візьму і спалю разом з усіма, хто там живе», – вирішив він. «Заспокойся, о нащадку великого Чингізхана, – звернувся до нього одноокий радник, прикладаючи долоню до серця й низько вклоняючись. – Чи не краще оволодіти Києвом хитрістю? Вирушай сам до Дмитра, удай, що ставишся до нього як до рівного, пообіцяй зберегти життя його близьким, віддай йому княжі багатства й корону. За що тоді стане воювати тисячник? Він до тебе на службу піде і ще пишатиметься цим».

«Я сказаного назад не повертаю, – відрізав Батий. – Веди моїх богатурів на приступ».

Субедей опустив своє єдине око й підкорився. За три дні дерев в окрузі не залишилося, зате з’явилося достатньо плотів, щоб переправити піших і кінних на другий берег. А ще за три дні військо Батия зменшилося на одну третину і дихати стало важко від смороду мертвечини на піску й берегових схилах. Субедей знову запропонував почати переговори з Дмитром. Батий знову відмовився та звелів чекати, поки морози скують річку льодом. Облога тривала так довго, що монголи встигли з’їсти все живе довкіл, зате потім безперешкодно підтягли важкі тарани і каменомети до стін Києва. Дощ стріл обрушився на захисників. Град із важких каменів проламував дахи, трощив дерева, калічив тих, хто не зміг знайти надійного укриття. Кияни не встигали латати проломи й підпирати похилені ворота, але фортечні рови дуже скоро наповнилися трупами нападників так, що по них можна було ходити.

Батий, який спостерігав за битвою з пагорба, кусав вуса й губи у безсилій люті. Десятки добірних туменів утратив він під Києвом. Дорогу ціну заплатив за гординю. Схопили Дмитра, увірвалися в місто, перерізали всіх, спалили все, що горіло, але радості від