Данило Галицький - Тарас Орлик

– Отже, нічого вам сказати, – виснував він, не припиняючи ширяти поглядом по обличчях бояр.

– Є! Є, княже!

Палицею вдарив Мирослав, довга сива борода якого діставала клином до пояса.

– Говори, воєводо, – кивнув Данило.

– Я твій норов добре знаю, князю, – промовив старий, підводячись і налягаючи на свій кручений посох. – Змалку ти ріс під моєю опікою.

Це була щира правда. Сорок років тому Мирослав узяв на себе клопоти про осиротілих Данила і брата його Василька. Не тільки вберіг їх від угрів і бояр, що розперезалися, а й навчив усього, що повинні знати й уміти князівські сини. Данило й Василько були вдячні Мирославові все життя, хоча погляди їхні розходилися з будь-якого приводу все далі й далі, як шляхи вовка-батька і змужнілих вовченят.

– Здогадуюся я, що ти задумав, – продовжував Мирослав розмірено. – Не подобається мені це, ох, не подобається.

– Що маєш проти синів моїх? – насупився Данило.

– Та нехай правлять, – відмахнувся Мирослав і, перечекавши, поки інші луною повторять його слова, сказав зовсім іншим тоном: – Я не про те кажу.

Данило відкинув голову назад, стискаючи пальцями підлокітники трону.

– Рада зібралася, щоб вирішити, хто моє місце посяде.

– Вирішили вже, – відповів на це Мирослав. – Тепер про інше говорити хочу. Маю право.

– Має право, має право, – закивали, загули бояри на кріслах.

– Ну, кажи, – погодився Данило, схрещуючи руки на грудях.

– Кажуть, ти противитися Батию надумав. Це правда?

– Хто каже?

– Це справи не стосується, – заперечив Мирослав. – Я запитав, а відповіді не отримав. Негоже слова боярина повз вуха пропускати.

– Негоже, негоже, – підтвердили інші.

Данило змусив себе розслабитися і розтиснув пальці. Зривати гнів на старого не мало сенсу. Хтось із слуг, а може, і з близьких, завжди попереджав бояр про наміри князя. Щоб зберегти таємницю, потрібно було зберігати її в собі, а чи уникнеш ти помилок, якщо порадитися ні з ким?

– Якби я поперек Батия пішов, то навіщо б до нього їхав? – вимовив Данило, ухиляючись від прямої відповіді.

– Не можна йому перечити. – Мирослав спересердя пристукнув ціпком. – За ним сила.

– За мною теж не трава польова.

– Вгамуйся, княже! – схопився з місця Ратобор.

– По-доброму просимо, – підтримав його Молибог.

– Ану, сядьте! – гримнув на бояр Мирослав. – Слова я дотримую, нічого мене перебивати. – Його вицвілі старечі очі спинилися на князеві. – Проти тартар нам не встояти, Даниле Романовичу. Усі багатства світу в них. Тому і військо непереможне. Прийдуть – спалять усе. Кажуть, порошок у них горючий є, який нічим не загасити. Їхні машини бочки з палаючою смолою метають і каміння завбільшки з будинок. Усі знають, що зробили вони з непокірними. Де тепер церкви київські, чернігівські і багато інших? На прах обернули, пограбували. Як же Бог почує людей тамтешніх? Нам теж такої долі бажаєш?

– Не може бути справжньої сили в тих, хто тільки чужим користується, – сказав князь Данило. – Стягують до себе все, що вкрали й награбували, як жуки-гнойовики. Мармур, граніт, залізо, золото, соболів, зерно, худобу, тканини… Свого немає в тартар нічого.

– Є, князю, – заперечив з місця Андрій. – Кіннота.

Кулаки Данила мимоволі стиснулися. Недолюблював він цього зухвалого красеня, який то волосся завивав, то бороду хною фарбував.

– То, може, візьмемо і віддамо все Батию самі? – вкрадливо запитав він, свердлячи Андрія поглядом. – Дітей зв’яжемо, дружинам ярма на шиї надягнемо, добро на вози звалимо – і туди, туди! – Данило махнув рукою на схід. – У Батия сила, у Батия кіннота, підкорімося йому без бою і станьмо йому п’яти лизати! Ох ви, слухати вас гидко! Бояри ви чи горобці полохливі?

– Ми бояри! – підвищив голос Мирослав, який уже не спирався на палицю, а розмахував нею, як списом. – А тому слухати нас ти зобов’язаний.

– Я слухаю, – кивнув Данило. – І вже почув усе, що треба. Тепер, може, у народу запитаємо, на чиєму боці правда? Нехай люди розсудять. Що, бояри? Повторіть свої промови на майдані, при всьому чесному народові?

У залі зробилося тихо. Навіть Мирослав угамувався, ударив у підлогу палицею і сів. Збирати віче з цього приводу нікому не хотілося. Народ ніколи б не підтримав бояр у прагненні здатися Батию без бою. У всіх були сім’ї, будинки, земельні наділи або ремесла. Тартари могли взяти десятину, а могли відібрати все – як їм заманеться. Накинути аркан на шию дружині й поволокти. Дочок зґвалтувати. Синів у військо своє поганське записати. Хату спалити, худобу перерізати, коней забрати.

Хай би який темний був народ, а розумів, що важкий тягар ярма на їхні плечі ляже. Бояри і князі якось примудряться, викрутяться, легким переляком відбудуться. Якщо і втратять, припустімо, одну скриню зі златом і самоцвітами, то решту дев’ять збережуть. І хороми в них залишаться, і володіння, і різні привілеї. А біднякові кожна копійка дорога, кожна грядка, кожна качечка. Він уже в землянці живе, нижче нікуди. І за жалюгідні крихти свої готовий будь-кому в горло вчепитися. Так, до речі, часто траплялося під час набігів. Мужики з кілками й сокирами на збройні загони кидалися й гинули на місці, тому що це було легше, ніж жити далі без корови або спаленої хати.

Князь Данило все це чудово розумів, тому зважав на думку галичан. Він знав, нутром відчував, де уриваються межі людського терпіння. Далі – загальна лють, бунти й погроми. Зараз у Данила одна надія лишилася, тільки в його володіннях дух свободи зберігся. Якщо відступиться він, то народ зради не пробачить. Галичина – це вам не Московія, не Рязань-березань. Тут у разі чого і бояр на шматки порвуть, і князя, що під їхню дудку танцював. Не хотів Данило собі долі такої. Та навіть думка про те, щоб підкоритися якимось там дикунам, була противна його гордій, владній, незалежній натурі.

– Що мовчите, бояри? – запитав він, підводячись із трону. – І правильно робите, що мовчите. Краще почуєте, що вам ваш князь скаже. – Данило спустився з постаменту і зупинився перед Мирославом, що ховав очі під клоччастими сивими бровами. – Батий мене не в гості запрошує, а до себе кличе як холопа свого. Було б у мене більше війська та союзники вірні, хіба я пристав би? Ось тільки не маю я іншого виходу, тому і їду. – Князь підвищив голос, дивлячись з висоти свого зросту на схилені боярські голови. – Але їду не за подарунками монгольськими і не для того, щоб до ханської руки устами припасти. Спробую переконати його, щоб до нас не сунувся. Хіба йому земель без Галичини мало?