Данило Галицький - Тарас Орлик

– Клич її сюди!

Анна скривилася і погладила перев’язану руку.

– Тільки не видавай мене, – захвилювалася Завида. – Вона б’ється. Погрожувала вбити мене.

– За що?

– Хоче моє місце біля тебе зайняти, пані. Зла тітка. Заздрісна. Ось візьме і на зло все князеві розповість.

– Нехай постане переді мною, негайно! – Голос Анни зірвався на крик. – Я їй розповім!

Прихопивши кілька прикрас і прикриваючи їх фартухом, Завида зникла.

Княгиня встигла тричі обійти свої покої по колу, перш ніж у двері боязко постукали. Переступивши поріг, Степанида низько вклонилася:

– Кликала, пані?

Анна втупила в неї гарячково блискучі очі, під якими залягли темно-сині тіні.

– Знаєш? – запитала вона коротко.

Степанида переступила з ноги на ногу, узялася смикати поділ.

– Знаєш? – повторила Анна голосніше.

– Ну…

– Не чую!

– Твоє життя, твоя совість, – глухо сказала Степанида. – Сама вирішуєш, сама вибираєш, сама розпоряджаєшся.

– Так і є, – погодилася Анна грізним, що нічого доброго не віщував, тоном. – Але тобі це не подобається.

– Я не суддя тобі, пані.

– Якщо не суддя, то хто тобі дав право засуджувати?

– Хіба я засуджую? – Степанида стенула плечима. – Хвилююся, це так. Знаю, як смакує плід заборонений. Спершу солодкий, а як розгризеш, тут і отрута. – Вона подивилася Анні в очі. – Не це ти хотіла від мене почути, знаю. Проженеш тепер?

Анна відвернулася і постояла мовчки, мимоволі погладжуючи ошпарену руку. Потім тихо запитала:

– Як же бути мені тепер?

– Серце запитай, – також тихо відповіла Степанида. – Воно завжди правильне рішення підкаже.

– Серце мене, бач, куди завело.

– То не серце, княгине. Тіло. Плоть палка. Вона свого голосно вимагає. Серце тихо говорить, пошепки. Прислухатися треба.

Анна, не обертаючись, похитала головою: – Іди. Комори відмикай, усе найкраще – на стіл.

– Так хіба ж я…

Степанида запнулася. Вигляд у неї був розгублений.

Анна подивилася на неї через плече, посміхнулася невесело:

– Ти ключниця, чи хто? Марш до роботи! Досить байдикувати!

Щасливо усміхаючись, Степанида вискочила з княжих покоїв. Анна, залишившись сама, насупилася, зітхнула, а потім вирушила давати розпорядження по господарству. За справами вона й не помітила, як стемніло. Не встигла ніч опуститися на землю, як у дворі зробилося гамірно і багатолюдно; заіржали коні, вимагаючи відпочинку; задзвеніли голоси, що перегукувалися.

Швидкі, важкі кроки прогупали сходами, і перед здивованою Анною з’явився Данило, блідий, змарнілий, порослий бородою до самих очей. Вона впала йому на груди і заридала. Він гладив її по спині, повторюючи: «Ну добре, добре…»

У трапезній горіло стільки свічок, тож було ясно, як удень. Князь і княгиня вечеряли удвох. Вона випила багато вина і розвеселилася. Сміючись, розповіла, як дурна Завида ошпарила їй руку. Данило слухав неуважно, занурений у свої думи. Анна зрозуміла, що марно боялася, марно мучилася. Навіть після довгої розлуки чоловікові було не до неї.

«Значить, правильно я гуляла, – злісно подумала Анна. – Гуляла і гулятиму. Ти, чоловіче, теж, мабуть, не святим приїхав. Можна подумати, Батий тобі наложниць своїх не клав. Сидиш, слова ласкавого не скажеш. Не люба я тобі. І ти мені не любий більше».

– Бачила, хто мене додому супроводив? – запитав Данило похмуро. – Тартари. Батий наказав їм берегти мене як зіницю ока. Братом мене назвав, прощаючись.

Тільки зараз Анна помітила, що чоловік її п’яний. Не так, як раніше, коли, регочучи, то підкидав її до стелі, то на руках гойдав, як дитя мале. Похмурий був Данило. Дивився в якусь одну, тільки йому видиму точку, гриз кістку, крутив на столі чарку.

– Ти, я бачу, не задоволений цим? – обережно промовила вона.

Він звів на неї важкий, олив’яний погляд:

– Чим я задоволений маю бути, Анничко? Батий – він не брат мені, не друг. Він на нашу землю зазіхає.

– Не хочу говорити про Батия, – вередливо сказала Анна. – Хочу про нас говорити. Чи ти нудьгував, Даниле? Чи чекав зустрічі?

Він подивився на неї, ніби побачив уперше. Простягнув руку, шукаючи її долоню.

– Думав щодня про тебе, Анничко. Ти серденько моє, радість моя.

– Чому ж не кличеш мене до опочивальні? – запитала Анна, не надто впевнено повертаючи язиком. – Змучилася я. Все одна та одна.

Він узяв її на руки, відніс на ложе. Але в ту ніч нічого між ними не було. Заснув князь Данило. Схопився за груди Анни, як дитя, і провалився в сон. Вона довго лежала, чекаючи невідомо чого. Потім руку його скинула. Важка була рука, як колода.

Це запам’яталося Анні. Щоразу, коли обіймав її Данило, вона вивільнялася. Дивний це був стан. Чоловік дорогий їй був. За жодні скарби не проміняла б його Анна на іншого. Але Андрій… Чому на саму думку про нього віднімалися руки й ноги, а дихання ставало переривчастим, ніби Анна виринала з виру?

Данило нічого не помітив ні в ту ніч, ні пізніше. Він був зосереджено мовчазний і стурбований. Радився з боярами, викликав до себе воєвод з інших міст, з’ясовував, наскільки вони готові до оборони. Приїхав до нього Василько. Брати довго розмовляли наодинці, потім Данило велів Никодиму скласти повний список всіх військ Галичини і Волині.

На Анну в нього просто забракло часу. Не те щоб Данило став із нею холодним або сухим, однак навідувався в її покої дедалі рідше. Кілька тижнів вона терпіла, сподіваючись, що справи закінчаться і чоловік приділить їй достатньо уваги. Цього не сталося. І тоді вона відновила свої стосунки з Андрієм.

Відчуття постійної небезпеки загострювало почуття. Та ще весняне цвітіння було в розпалі. Кров закипала, тіло зробилося молодим, легким і жадібним до пестощів. Слова Степаниди про серце забулися. Своєю забороненою любов’ю Анна немов намагалася відсунути старість, що насувалася. Вона здогадувалася, що Андрій – її перший і останній коханець на стороні.

Степанида, стурбована тим, що чутки про нічні гуляння княгині дійдуть до князя, зважилася поговорити про це з Никодимом. Вони рідко бачилися відтоді, як прийшли на службу. Але вона знала, що Данило наблизив до себе її колишнього товариша по поневіряннях. Пам’ятала Степанида також, який розумний і начитаний Никодим. Не може бути, щоб така вчена людина не знайшла виходу.

Обов’язково що-небудь придумає. З цією думкою Степанида вирушила до Никодима.

Князь виділив в його розпорядження цілу прибудову, де мав намір розмістити бібліотеку в італійському стилі. Уже багато книг і сувоїв було завезено сюди, так що весь вільний час Никодим присвячував їх вивченню. Вікна були замалі, світла в приміщенні було небагато, тому вдень і вночі тут доводилося працювати при свічках або