Данило Галицький - Тарас Орлик

Розгадка невдовзі настала. До броду під’їхали кілька нових вершників. Двоє з них приховували шати під темними плащами.

– Судач? – прошепотів Данило. – Андрій Гаврилович?

Це справді були бояри Доброслав і Андрій. Розплатившись із замурзаними грабіжниками, вони відпустили їх, а самі залишилися на березі з десятком своїх підручних. Судячи з вигляду і спорядження, то були не ратники, а слуги, озброєні хто сокирою, хто кривим тартарським мечем. Ні щитів, ні шоломів, ні кольчуг. Воно й зрозуміло: князівським указом під страхом смерті боярам заборонялося утримувати власні раті.

– Ви що ж робите, сучі діти! – закричав Данило, який мучився від того, що лежить, пошарпаний і безпорадний, біля ніг зрадників. – Розв’яжіть мене негайно! Ще не пізно покаятися!

– Ми не з повинною, князю, – нахабно заявив Андрій, зіскочивши з коня і наближаючись із мечем у руці. – Ми тут, щоб відплатити. Ти на всіх нас гнів Батия накликав, через тебе ось-ось смертовбивство почнеться і розорення. Ситі по горло твоїм правлінням божевільним.

Він замахнувся мечем, що хижо блиснув у променях заходу.

– Стривай, Андрію! – зупинив його Доброслав, теж спішившись. – Тут старші від тебе люди є. Спершу хай князь дізнається правду про княгиню свою. Повідай йому, як бігала до тебе ночами, кого любила, а кого ні.

Андрій, усміхаючись, став розповідати. Слухаючи його, Вишгородський лежав, ні живий, ні мертвий, розуміючи, що після таких зізнань кінець один. Данило жодного разу не перебивав оповідача, а коли той замовк, запитав:

– Так це ти її отруїв, паскуднику?

– Вона сама отруту випила, – похвалився Андрій, пропустивши образу повз вуха. – Про що просив – усе робила. Мені ні в чому відмови не було.

Від нього тхнуло перегаром. Боярські підручні, що стояли осторонь, жадібно слухали, витягаючи шиї, як гуси. Данило подумав, що і йому помирати час. Як жити після такої правди підлої?

– Рубай, – сказав він Доброславу. – Ні, постривай. Скажи, Никодима ти обмовив?

– А ти хотів, щоб ми всі зізналися?

– Усі? І багато вас, зрадників?

– Та всі бояри, – самовдоволено сказав Доброслав. – Усім ти поперек горла став, Даниле.

– І Мирославу?

– Він при отруєнні був присутній. Плакав. Але не сильно.

– Кінчай мене, – твердо вимовив Данило. – Інакше нікому з вас не жити.

– Ой, налякав…

Доброслав засміявся, а потім закашлявся. У горлі його стирчала стріла, що пройшла наскрізь. Наконечник був червоним, оперення тремтіло.

Коні боярської ватаги заіржали, понесли – які уздовж берега, які з тріском ломлячись у кущі, які по воді, здіймаючи хмари води. Вершники сипалися на землю, як перестиглі плоди: гуп, гуп, гуп. Стріли в сутінках були невидимі доти, поки не впивалися в тіла або дерева.

Дружинники, очолювані Діонісієм, вилетіли до броду, стали рубати всіх, хто траплявся на шляху. Лев, відсікши Андрію руку, приготувався знести йому голову, коли почув батьківський окрик:

– Стій! Він мені живий потрібен.

Гострий булат останньої миті розминувся із шиєю, рубонув по другій руці. Андрій зайшовся верескливим заячим криком, тикаючись лицем у прибережний пісок. Ні встати, ні перевернутися на бік він не міг, тільки дриґав ногами. Руки валялися окремо: одна відрубана по лікоть, друга – до плеча.

– Жили йому перетягніть! – велів Данило. – Та сітку, сітку ріжте!

Його звільнили, поставили на ноги, стали обтрушувати. Він обняв сина, тисячника, нагородивши обох швидким поцілунком, потім велів:

– Всі відійдіть на сорок кроків, поки боярина допитуватиму. Справа державна, таємна.

– Я – зайвий? – образився Лев.

– З тобою потім поговорю, особливо. Ти тепер найвірніший мій соратник. Уділом поставлю правити, почекай. А поки що постій збоку. – Помовчавши, Данило додав: – Синку.

Цього виявилося достатньо, щоб Лев підкорився.

Залишившись з Андрієм наодинці, Данило допитував його близько години, допомагаючи собі вістрям ножа, коли інших способів переконання бракувало. І, по правді кажучи, цікавили його не так імена і плани зрадників, як інші речі, для сторонніх вух не призначені. Убивати ненависного каліку Данило не став, просто перерізав накладені джгути і залишив стікати кров’ю.

Випростався. Підійшов до річки, дивлячись на чорну воду. Вишгородський наблизився боязко, як пес, що побоюється хазяйського гніву. Запитав пошепки:

– Мене теж скараєш, князю?

– За що? – запитав Данило, не обертаючись.

– За те, що чув, – ще тихіше пробурмотів Вишгородський.

– А ти щось чув?

Вишгородський мовчки похитав головою. Данило його не бачив, але відчув спиною рух.

– Тоді тобі нема через що перейматися, Юрію. Залиш мене.

Він дотримав свого слова. А ось боярам князь Данило жодних обіцянок не давав. Розгорнувши загін, поскакав назад, поспішаючи випередити новини про різанину біля переправи. Хотів заскочити недругів своїх зненацька і заскочив. Інших брали посеред ночі, у спідньому, інших витягали з-за обіднього столу, звозили всіх скопом у темниці, допитувалися правди, підганяли обмовляти сподвижників. Але поки все це тривало, Данило встиг охолонути, голос розуму заговорив у ньому голосніше за голос гніву.

Страт було мало. Тих, хто розкаявся, князь помилував, хоча й позбавив маєтків і привілеїв. Оточив себе новими боярами, лише Мирослава залишив на згадку про колишні заслуги.

А Никодим тепер у бібліотеці корисним ніяк бути не міг, тому що кат його не тільки язика позбавив, а й пальців, без яких ані літери не написати, ані сторінку перегорнути. Данило довго з ним зустрітися не наважувався, усе відтягував цей момент. Неначе власна совість повинна була постати перед ним у плоті. Займаючись справами, видаючи укази, приймаючи чужих послів і наставляючи своїх, князь постійно пам’ятав про існування Никодима. Приставив людей непомітно наглядати за ним, забезпечувати всім необхідним, зберіг за ним кімнату і стіл. Це допомагало полегшити докори сумління і створювало видимість спокою, але чому ж тоді великий князь Галичини і король Русі здригнувся і зблід, коли йому доповіли, що колишній писар просить дозволу постати перед його світлими очима?

Данило дозвіл дав. Зустрів Никодима у своєму кабінеті, нещодавно обладнаному на європейський манер. Тут і рідкісні карти висіли на стінах, і опудало гігантської ящірки висіло під стелею, і справжній людський скелет стояв у шафі… але гість на всю цю пишність не звернув уваги. Він дивився на князя, як і ключниця Степанида, що явилася разом із ним.

Вона Никодиму і дружиною стала, і матір’ю, і товмачем. Жінки жаліли її або підсміювалися, але їй було байдуже. Може, уперше в житті в її душі розлилося ласкаве, тепле світло, що дарувало їй відчуття того постійного щастя, якого в неї раніше ніколи не було. А ще вона вчилася грамоти, і мудрі літери оживали для неї, складалися у знайомі й незнайомі слова, потім у цілі речення. У