Данило Галицький - Тарас Орлик

Перше слово, яке прочитала Степанида, було «Бог».

Його ж вона першим і написала самостійно.

У полотняній сумці, з якою вона не розлучалася, завжди вистачало надертого лубу і вугілля. За їх допомогою і спілкувалися. Никодим обхопить вугілля безпалими долонями і виводить літери. Степанида читає та у звуки переводить. Поступово примудрилися обходитися без письма. Він мукає, вона вгадує. Помилялася рідко. Вони ніби в одне ціле поступово зливалися, розуміли одне одного без слів.

– Никодим вітається з тобою, великий князю, і просить не картати себе за те, що було, – сказала Степанида і низько вклонилася. – Запитує, чи дуже важко тобі його бачити? Якщо так, то він… то ми з Никодимом покинемо твій палац без жалю і докору.

– И! И! И! – промимрив Никодим, розвівши руки.

– Світ великий, – перевела Степанида і додала від себе: – Усім місця стане.

Данило відчув, як у горлі розбухає гарячий клубок, а в очах закипають такі ж гарячі сльози. Щоб голос не здригнувся зрадницьки, він пройшовся по кімнаті із закладеними за спину руками, потім сказав:

– Ось що, Никодиме. Якби я був не князь, то став би на коліна і вибачення попросив…

Никодим заперечливо замукав. Данило звів руку, закликаючи мовчати і слухати.

– Встав би на коліна, – продовжував він розмірено і чітко, – але мені не можна. Соромитися своїх вчинків можна, а показувати це – ні. Відповідь тримати буду перед Усевишнім, коли покличе. Доти я сам собі суддя…

«І кат», – подумав він, проте вголос цього не вимовив, а сказав так:

– Ти залишайся, писарю. Я бачу, у тебе нові руки виросли. – Він повернувся, кивнувши на Степаниду. – Займайся, як раніше займався. Книги перебирай, пиши літопис. Та хоча б у голові, якщо писати не вдасться.

– О, у, а, – сказав Никодим.

– Він каже, що вийде, – переклала Степанида.

Данило кивнув:

– Я зрозумів. І я радий цьому. – Уперше за весь цей час він подивився писареві в очі, прямо і невідривно. – Тепер мені легше буде.

– Мені теж, – відповів на це Никодим.

Не словами, а як умів. Але цього було досить.

Відвівши погляд, князь Данило Галицький швидкими кроками вийшов з кімнати.

XIII

Мир і війна

Перше, на чому наголосив митрополит Кирило, зустрівшись із князем Данилом після тривалої розлуки, це: «Господи, постарів же як!»

Вони майже не спілкувалися відтоді, як у Галичі побували папські легати. Тоді, у запеклих суперечках, Данило доводив, що об’єднання церков дозволить намертво прирости до Риму, а вже він-то Русь не дозволить образити. Кирило сердився, доводив зворотне, закликав зберегти православну віру, яку вважав єдино можливою. Так і розсварилися. Відтоді Данило і сам змінив ставлення до Інокентія, розкусив його хитру політику. І все ж гордість не дозволяла йому закли´кати митрополита до себе й визнати помилку. Так і розійшлися їхні шляхи. Кирило наважився приїхати, коли дізнався, що Папа до князя чергового легата посилає, прусського архієпископа Альберта. Знову, значить, переконуватиме князя урочисто відректися від схизми та присягнути Римській церкві, скоритися її владі.

Про це і завів Кирило розмову, коли вони розташувалися на великій терасі під вечірнім небокраєм, одна половина якого вже була охоплена густою нічною синявою, а друга все ще палала західним багрянцем. Пили липовий відвар, пригощалися бурштиновим медом, що спливав зі стільників.

– Даниїле, – почав митрополит, переінакшуючи ім’я князя на біблійний манер, – я приїхав, щоб нагадати тобі: тільки одна віра об’єднає Русь. Вона ніби стрижень, на який нанизані князівства. Прибери – усе розсиплеться.

– Усе давно розсипалося, – заперечив князь, кривлячись, ніби не солодке їв, а гірке. – Київ, Володимир, Псков, Новгород… Усі самі по собі.

– Так збирати, збирати воєдино треба!

– І разом із ними по-тартарськи говорити? Ні вже, святий отче, ми краще відокремимося, ніж під Батиєву дудку танцювати спільно. Мені такий хоровод противний.

– Згадай, Даниїле, як Христос учив, – сказав Кирило. – Богу Богове, а цісарю цісареве. Інші князі данину Орді платять, зате віри істинної дотримуються. Під покровом Грецької церкви.

– Грецька, Римська… – Данило знизав плечима. – Бог же один.

– Один-то один, та не всі йому правильно моляться…

Розмова на цю тему могла затягнутися надовго, а князь уже втомився від безпредметного спору. Час від часу йому доводилося стискувати щелепи, щоб не образити митрополита позіханням.

– Не турбуйся, владико… – Данило навмисне використовував це звернення, щоб полестити співрозмовникові. – Рим більше мене не приваблює. Відмовився Інокентій від хрестового походу. Жодної допомоги від нього не було і не буде.

– Ось і добре, – сказав Кирило голосом не менш солодким, ніж мед, яким він пригощався. – Отже, відмовиш Папі?

Замість того щоб дати пряму відповідь, Данило вдався до улюбленого виверту церковників: пустився в міркування на зовсім іншу тему.

– Нам без підтримки із заходу не вистояти. І ось я думаю, владико, чи угодний небесам шлюб, укладений не так по любові, як із розрахунку?

– Не зрозумів, – зізнався спантеличений митрополит.

– Надумав я Лева одружити з дочкою короля Бели, – пояснив свою думку Данило. – Ми вже їздили на оглядини, проте не доїхали… – Спогади відбилися на його обличчі тінню. – Нині король лист надіслав, запитує, коли ж молодих зведемо. Лев упирається: не хочу, мовляв, одружуватися з угорською принцесою, у нас дівчата гарніші! Ось я і сумніваюся, чи правильно роблю?

Митрополит Кирило, незважаючи на простецьку зовнішність – відтягнуті донизу водянисті очі, кирпатий ніс, розпливчасті губи – був непростим. Він теж намагався розмову спрямувати в те русло, яке йому було зручніше. Витираючи рушником вуса і бороду, він сказав:

– Богу угодно, щоб батьки за дітей вирішували, з ким одружуватися, за кого заміж віддавати.

– Благословляєш, значить?

Кирило хитро примружився:

– Це залежить від того, яким обрядом сина вінчати станеш. Дружині належить в чоловікову віру переходити, а не навпаки. Що скажеш?

Данило усміхнувся.

– Умієш ти свого добиватися, святий отче.

– То не я, – відповів Кирило, усміхаючись в бороду. – То Господь через мене діє. Я лише знаряддя в руках Його, смиренне і покірливе. То яким обрядом вінчати Лева будеш?

– Нашим, – відповів Данило серйозно. – Православним.

– Ну і в добру путь. – Кирило перехрестив його.

Більше вони не розмовляли про церкви і віру, але зрозуміли один одного без слів. Відразу після відбуття митрополита в Грецію Данило покликав до себе сина і велів готуватися до поїздки в Угорщину.

На цей раз супроводжував їх такий великий загін, немов їхали вони не на заручини, а на війну. Окрім того, на кордоні з Угорщиною зустріли