Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс

мисливські батоги, щоб відбиватися від численних собак, і маленький поліцейський ліхтарик, оскільки їх попередили, що в разі урагану з паперових турецьких ліхтарів немає ніякої користі. Вони взяли з собою макінтоші й теплі пальта, передчуваючи, що мрія леді Мері Вортлі Монтеґю[13] про цілорічне сонце може не справдитися в простих подорожніх. Міс Лоґан вважала, що найкращим подарунком для турецького селянина буде порох, а для турка більш поважного — папір для письма. Простий компас, як їй порадили, буде теж радо прийнятий, бо допоможе мусульманину правильно розташуватися в час молитви; але міс Ферґюссон не бажала сприяти невірним у їхньому поклонінні. Нарешті, дами взяли з собою дві невеликі скляні пляшки для соку з плодів Ноєвого виноградника.

Від Фалмута до Марселя вони дісталися державним пакетботом, після чого пересіли до французьких перевізників. На початку травня їх прийняв британський посол у Константинополі. Коли міс Ферґюссон пояснила мету їхньої поїздки, дипломат уважно придивився до неї: темноволоса жінка між молодим і середнім віком з опуклими чорними очима й доволі повними рум’яними щоками, які виштовхували губи вперед і наче стискали їх. А от фліртувати вона зовсім не вміла: її природний вираз обличчя являв собою суміш штивності й певності — ця комбінація залишала посла байдужим. Він чув більшу частину того, що вона казала, не особливо приділяючи їй увагу.

— А, — сказав він, — подейкують, що кілька років тому такий собі Руссо зміг піднятися на вершину гори.

— Паррот, — усміхнулася міс Ферґюссон. — Схоже, не Руссо. Доктор Фрідріх Паррот, професор Дерптського університету.

Посол кивнув якось навскоси, наче йому здалося деякою недоречністю й зухвальством, що хтось знає про тамтешні справи більше, ніж він.

— Вважаю правильним і справедливим, — продовжила міс Ферґюссон, — що перша людина, яка зійшла на гору, де спочиває Ковчег, має прізвище, яке означає тварину[14]. Без сумніву, це частина великого Божого задуму.

— Без сумніву, — відказав посол, поглядаючи на міс Лоґан у пошуках розгадки, що за людина взяла її в цю подорож. — Без сумніву.

На тиждень вони залишилися в османській столиці, цілком досить, аби міс Лоґан звикла до вульгарних поглядів збоку за табльдотом. Відтак дами зійшли на борт судна турецької компанії «Фаваїд-і-Османіє» і попливли до Трапезунда. Попри велику кількість людей, атмосфера там, як на міс Лоґан, була значно здоровіша, ніж у будь-якому місці, яке вона в житті бачила. Першого ранку вона висунулася на палубу, де до неї підійшов не один, а аж три потенційні кавалери з накрученим волоссям і потужним запахом бергамоту. Після цього міс Лоґан, незважаючи на досвід, за який її й було взято в подорож, із каюти майже не виходила. Міс Ферґюссон удавала, що такої незручності не помічає, і її помітно цікавила мішанина пасажирів третього класу на борту; час від часу вона приносила в каюту спостереження чи питання, покликане вивести міс Лоґан з похмурого душевного стану. «Чому, — цікавилася голова експедиції, — всі турецькі жінки розміщені в каютах у лівій частині юта? Чи стоїть за цим якась суспільна чи релігійна причина?» Міс Лоґан не могла дати на це відповідь. Тепер, коли Неаполь залишився позаду, вона почувалася дедалі менш упевнено. Чуючи бодай тінь запаху бергамоту, вона здригалася.

Коли міс Лоґан дозволила собі погодитися на подорож в азійську частину Туреччини, вона недооцінила впертість міс Ферґюссон. І з недбалим погоничем мулів, і з шахраєм-господарем заїзду, і з брехуном-митником вона однаково виявляла незламну силу волі. Міс Лоґан згубила лік випадкам, коли їхній багаж затримувався, коли їм казали, що, крім наданої тезкаре (довідки), їм також потрібна буюрулда (особливий дозвіл); однак міс Ферґюссон з допомогою драгомана, чиєму свавіллю висловлювання було покладено край із самого початку, не здавалася, наполягала, вимагала — і здобувала перемогу. Вона не втомлювалася обговорювати все так, як заведено в Азії: наприклад, сидіти з господарем і відповідати на питання на кшталт того, чи Англія менша за Лондон і яке з цих двох місць належить Франції або наскільки турецький флот більший за англійський, французький і російський разом узяті.

Міс Лоґан уявляла собі, що подорож, попри свою паломницьку мету, надасть їм приємні можливості для малювання з натури — саме ця діяльність свого часу пов’язала голову експедиції і її компаньйонку. Проте Аманду Ферґюссон старожитності не цікавили: вона не мала бажання оглядати храми Августа або наполовину збережені колони, буцімто зведені на честь імператора Юліана Відступника. Але принаймні краса природи її зачаровувала. Коли вони їхали верхи вглиб континенту з Трапезунда, наготувавши батоги проти собачих зграй, то милувалися ангорськими козами на пагорбах, порослих карликовими дубами, темно-жовтими виноградниками, багатими яблуневими садами; слухали коників, чиї дзвінкі ноти видавалися гострішими й наполегливішими, ніж у їхніх британських родичів; бачили заходи сонця дивовижних пурпурових і рожевих барв. Вони проминали поля кукурудзи, опійного маку та бавовни, спалахи цвіту рододендрону й жовтої азалії; помічали червоних куріпок, одудів і лазурових сойок. У горах Зірґана великий благородний олень поволі перезирнувся з ними на поважній відстані.

В Ерзурумі міс Лоґан умовила керівницю відвідати християнський храм. Цей порив спочатку приніс радість — адже на цвинтарі міс Ферґюссон знайшла надгробки й хрести, чия подібність до кельтських нагадала їй рідну Ірландію; на її строгому обличчі з’явилася схвальна усмішка. Але ця несподівана сентиментальність тривала недовго. Виходячи з церкви, дві дами помітили: якась молода селянка вкинула вотивну пожертву в розколину біля основних дверей. То виявився людський зуб: вочевидь, її власний. Уважний огляд розколини показав, що вона повна пожовклих різців і розтрісканих від часу корінних зубів. Міс Ферґюссон жорстко висловилася щодо народних забобонів і відповідальності священиків за це неподобство. Тих, кому проповідується Слово Боже, наголосила вона, судять за словом Божим і суворо карають, якщо їхню провину буде виявлено.

Вони перетнули російський кордон, узявши на ньому нового провідника — великого бородатого курда, який заявляв, що знайомий з потребами іноземців. Міс Ферґюссон зверталася до нього мовою, яка здавалася міс Лоґан сумішшю російської й турецької. Дні, коли італійська мова, якою володіла міс Лоґан, ставала в пригоді, давно минули; почавши подорож як провідниця й перекладачка, жінка почувалася розжалуваною до просто супутниці зі статусом не вищим, ніж уже звільнений драгоман чи новопризначений курд.

Утрьох вони просувалися вглиб Кавказу, сполохуючи зграї пеліканів, чия приземлена незграбність дивовижним чином зникала в польоті. Роздратованість міс Ферґюссон після інциденту в Ерзурумі вгамовувалася. Проминаючи східний відріг гори Алаґьоз, вони нетерпляче задивлялися на масу Великого Арарату, який поволі з’являвся перед ними. Верхівка ховалася в колі білої хмари, що сяяла на сонці.

— У нього