Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс

у двір, там стояв, чекаючи на них, священик середніх літ, і за його спиною здіймалася баня Святого Якова. Священик був одягнений у просту рясу з синьої саржі з гострим клобуком, як у капуцина; у його довгій чорній бороді виднілися пасма сивини; узутий він був у перські панчохи й прості капці. В одній руці він мав вервицю, другу приклав до грудей у привітальному жесті. У міс Лоґан виникло раптове бажання впасти на коліна перед пастирем Ноєвої церкви; але в присутності міс Ферґюссон, яка велику категорію релігійних жестів засуджувала як «папістські», вона не наважилась.

Двір більше нагадував не монастир, а ферму. Понад стіною були абияк навалені мішки кукурудзи; з поблизького пасовища забрели три вівці, і ніхто не гнав їх геть; з-під ніг пахло погано. Усміхнувшись, архімандрит запросив їх до своєї келії, яка виявилася однією з крихітних будівель понад мурами церкви приблизно за десять ярдів від них. Ведучи їх туди, архімандрит, здавалося, торкався ліктя міс Ферґюссон люб’язно, але без потреби владно.

Келія мала товсті глиняні стіни й тинькований дах, який тримався на масивному стовпі посередині. Над солом’яником висіла ікона якогось святого — його обличчя годі було розрізнити, — і запахи знадвору просочувалися й сюди. Міс Лоґан зачарувала простота келії, міс Ферґюссон роздратувало таке вбозтво. Поведінку архімандрита теж можна було витлумачити по-різному: міс Лоґан він здавався щирим і відкритим, а міс Ферґюссон — запобігливим і хитрим. Міс Лоґан здавалося, що голова експедиції вичерпала всі свої запаси люб’язності за довгу дорогу до Арарату і тепер впала в кам’яну байдужість. Коли архімандрит запропонував дамам заночувати в монастирі, вона коротко відмовилася; коли той став наполягати — відмовилася грубо.

Архімандрит і далі всміхався; на думку міс Лоґан, він перебував у доброму гуморі. У цей момент з’явився служник із грубою тацею, на якій стояли три рогові чаші. Вода з потоку Архурі, подумала міс Лоґан, а може, кислувате молоко, яким їх багато разів частували гостинні пастухи. Але служник відійшов, повернувся з міхом вина і за жестом архімандрита налив його в рогові посудини. Архімандрит підняв свою чашу до жінок і випив до дна, після чого слуга знову йому налив.

Міс Ферґюссон пригубила чашу. Потім вона почала ставити архімандритові питання, які дуже збентежили міс Лоґан. Це відчуття посилювалось очікуванням, доки провідник перекладе.

— Це вино?

— Звичайно, — усміхнувся священик, немов запрошуючи жінок насолодитися, вочевидь, невідомим у їхніх далеких краях напоєм.

— Воно зроблене з винограду?

— Маєте рацію, пані.

— Скажіть, де виріс той виноград, із якого його зроблено?

Архімандрит розкинув руки й широким жестом показав усю довколишню місцевість.

— А лозу, на якій виріс виноград, хто посадив?

— Наш великий предок і праотець — Ной.

Міс Ферґюссон підбила підсумок цієї бесіди — на думку її компаньйонки, без потреби:

— То ви пригощаєте нас вином, зробленим із Ноєвої лози?

— Це честь для мене, пані, — знов усміхнувся священик. Здавалося, він очікував якщо не особливої подяки, то принаймні подиву. Натомість міс Ферґюссон підвелася з місця, забрала в міс Лоґан чашу, з якої та навіть не встигла скуштувати, і віддала служнику. Ні слова не сказавши, вона вийшла з келії архімандрита й так помчала через двір, що три вівці інстинктивно кинулися бігти за нею вниз із гори. Міс Лоґан, зробивши кілька знічених жестів священику, кинулася доганяти очільницю. Без слів проїхали вони пишні абрикосові сади, не звернули уваги на пастуха, який простягав їм посудину з молоком, мовчки повернулися до села, де до міс Ферґюссон повернулася зважена ґречність — і вона попросила старійшину їх десь одразу розмістити. Старий запропонував власний будинок, найбільший в Архурі. Міс Ферґюссон подякувала йому, вручила невеликий пакунок цукру, який той поважно прийняв.

Того вечора в їхній кімнаті накрили стіл — не більший за табурет для піаніста. Їм подали лош — тонкі місцеві перепічки, нарізану шматками холодну баранину, зварені натвердо яйця, почищені й розділені на половинки, і плоди суничного дерева. Вина їм не подали — чи то через звичаї дому, чи тому, що чутка про подію в монастирі обігнала їх і прийшла до старійшини раніше. Натомість вони знову пили овече молоко.

— Це блюзнірство! — нарешті сказала міс Ферґюссон. — Блюзнірство. На Ноєвій горі. Він живе як фермер. Запрошує до себе на ночівлю жінок. Робить вино з лози Патріарха. Це блюзнірство.

Міс Лоґан розуміла, що краще не відповідати, а тим більше не захищати доброго й симпатичного архімандрита. Вона пригадала, що обставини візиту не дали їм змоги оглянути давню вербу, що виросла з дошки Ноєвого ковчега.

— Ми зійдемо на гору, — сказала Ферґюссон.

— Але ми не знаємо, як це зробити.

— Ми зійдемо на гору. Гріх треба змити водами Потопу. Цей чернець чинить подвійне блюзнірство. Наберемо в пляшки снігу зі святої гори. Чистий сік Ноєвої лози, по який ми приїхали, осквернено. Натомість ми принесемо воду, яка очищує. Тільки це врятує нашу подорож.

Міс Лоґан кивнула — не стільки погоджуючись, скільки вражено поступаючись.

Вони вийшли з села Архурі зранку 20 червня року Божого 1840 в товаристві тільки провідника-курда. Старійшина сказав їм, що, на жаль, у селі вважають, що ця гора священна і ніхто не повинен підійматися на неї вище за монастир Святого Якова. Він і сам поділяє ці переконання. Старійшина не намагався відрадити мандрівниць від походу, але наполіг, щоб міс Ферґюссон позичила в нього пістолет. Зброю вона причепила до пояса, не маючи ні бажання, ні вміння нею користуватися. Міс Лоґан несла невелику торбу лимонів, як їм також порадили.

Дами виїхали, накрившись білими парасольками від ранкового сонця. Дивлячись угору, міс Ферґюссон помітила, як навколо верхівки формується хмара-німб. Щоденне чудо, відзначила вона собі. Кілька годин здавалося, що вони майже нікуди не просуваються, — йшли пустельною місцевістю, вкритою піском і жовтуватою глиною, на якій лише де-не-де витикалися покручені колючі кущі. Міс Лоґан помітила кількох метеликів і багато ящірок, але в глибині душі була розчарована, що тварини з Ковчега ніяк себе не виявили. Вона зізналася собі, що по-дурному уявляла схили гори як такий собі зоосад. Але тваринам було сказано піти плодитися й множитися. Певне, вони послухались.

Вони спускалися в кам’янисті видолинки, в жодному з яких не було ані найменшого струмка. Здавалося, гора суха, як крейдяні пагорби Сассексу. Потім трохи вище їх здивували зелена полонина і трояндові кущі, на яких розпустилися ніжно-рожеві квіти. Вони обійшли відріг і набрели на невеликий табір — три-чотири грубі намети, з повстяними стінами й чорними дахами з козячої вовни. Міс Лоґан присутність кочовиків,