Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс
Реальність виявилася скромнішою і менш географічно віддаленою. Я одну чверть попрацював у домашній школі на відстані півмилі від своєї оселі й замість того, щоб ліниво проводити дні з милими діточками, чиї матері в модних капелюшках мені б поблажливо всміхались і фліртували протягом якого-небудь нескінченного квітучого дня спорту, я займався з синком місцевого букмекера (він позичив мені велосипед — я його розбив) і дочкою місцевого ж юриста-консультанта. Однак півмилі — це вже непогана відстань до незнаного, а у вісімнадцять років навіть невеликі нюанси й відмінності в житті середнього класу вражають і захоплюють. До занять додавалася родина — і родина жила в будинку. Там усе було не так, як удома, отже, краще — міцні латунні крани, форма балясин на ґанку, оригінали картин олією (у нас теж була картина олією, але не настільки оригінальна), бібліотека, яка чомусь виявлялася більше ніж просто повною кімнатою книжок, меблі — такі старі, що в них могла водитися шашіль, спокійне ставлення до успадкованих речей. У залі висіла ампутована лопать весла — на ній золотими літерами в чорній заглибині були написані імена членів вісімки коледжу[16] — кожному з них було вручено такий трофей у сонячну довоєнну пору; цей предмет видавався неможливо екзотичним. У саду перед домом було бомбосховище, яке у мене вдома викликало б сумніви, так що його сором’язливо ховали б під товстим шаром міцних багаторічників; тут воно викликало радше гордість із дещицею гумору. І родина була така, як будинок. Батько був шпигуном, мати — акторкою, син носив комірці з петелькою і двобортні жилети. Що тут можна додати? Коли б я на той момент прочитав більше французьких романів, то знав би, чого чекати — і, звісно, тут я вперше закохався. Але це вже інша історія чи принаймні інший розділ.
Школу заснував дід, і він і досі жив у тому ж домі. Хоча йому вже йшло до дев’яноста, його зовсім нещодавно прибрав із розкладу якийсь мій спритний попередник. Вряди-годи дідуся можна було побачити: він бродив домом у кремовому лляному піджаку, краватці з символікою коледжу (якщо треба уточнити — Ґонвілл і Ґай[17]) і пласкому кашкеті (у нас удома плаский кашкет був нормальним головним убором, а тут — старомодним і, мабуть, указував на те, що його носій колись захоплювався полюванням із собаками). Він шукав «свій клас», якого так і не знаходив, говорив про «лабораторію», яка являла собою просто чорну кухню з бунзенівським пальником і водогоном. Теплого надвечір’я він посиджував надворі перед парадними дверми з портативним приймачем Roberts (як я дізнався, повністю дерев’яним: він давав кращу якість звуку, ніж пластик чи метал приймачів, що викликали захват у мене) і слухав трансляцію з крикетних матчів. Звали його Лоренс Біслі.
Якщо не рахувати мого прадіда, то був найстарший чоловік, який мені зустрічався. Його вік і статус навіювали мені нормальну суміш пошани, страху та зухвальства. Його ветхість — одяг в історичних плямах, схожа на яєчний білок цівка слини, що звисала з підборіддя, — викликала в мене загальний підлітковий гнів на життя та його неуникний прощальний стан; це почуття з легкістю перейшло в ненависть до людини, яка перебуває в такому стані. Дочка годувала його їжею для немовлят, що підтверджувало для мене гіркоту іронії життя й викликало особливу зневагу до цього старого. Я час від часу повідомляв йому вигадані крикетні рахунки: «84/2, містере Біслі!» — кричав я йому, проходячи повз те місце, де він дрімав під розлогою гліцинією. «Вест-Індія 790/3!» — заявляв я, приносячи йому на таці дитячий обід. Я розповідав йому рахунки з матчів, які ніколи не відбувалися, які ніколи не могли відбутися, фантастичні, неможливі рахунки. У відповідь він кивав, і я тихенько відходив, посміюючись із своєї дрібної жорстокості, задоволений тим, що я — не такий милий молодий чоловік, як йому видавалося.
За п’ятдесят два роки до нашої зустрічі Лоренс Біслі був пасажиром другого класу в першому плаванні «Титаніка». Мав він тридцять п’ять років, нещодавно пішов з посади викладача природознавства в Далвіч-коледжі й перетинав Атлантичний океан — принаймні так каже родинна легенда — без особливого ентузіазму, вирушаючи на пошуки американки з багатим посагом. Коли «Титанік» налетів на свій айсберг, Біслі врятувався в шлюпці 13, де були зайняті не всі місця, і пасажирів з неї підібрала «Карпатія». Серед сувенірів, які старий зберігав у своїй кімнаті, було покривало з вишитою назвою корабля, який їх урятував. Більш скептично налаштовані члени родини стверджували, що напис на покривалі з’явився значно пізніше за 1912 рік. Також вони сміялися, що предок утік з «Титаніка» в жіночому одязі. Чи не тому імені Біслі немає в першому списку врятованих, а вказано серед тих, хто потонув, у звіті про аварію? Певна річ, то був вагомий доказ гіпотези, що фальшивий труп набув собі дамського одягу і високого голосу, а коли безпечно прибув до Нью-Йорка, то таємно «змінив стать» у туалеті метро?
Я радо підтримав цю теорію, бо вона підтверджувала мої погляди на світ. Восени того року я причепив до дзеркала своєї кімнати в гуртожитку папірець із такими рядками: «Життя — обман: без ліку свідчень. / Я так гадав і знаю вічно»[18]. Випадок Біслі добре це підтверджував: «герой “Титаніка”» підробив простирадло й виявився самозванцем-трансвеститом; як правильно й справедливо, що я повідомляв йому вигадані крикетні рахунки. У великому масштабі теоретики стверджують, що виживають найбільш пристосовані: чи гіпотеза Біслі не підтверджує, що «найбільш пристосовані» — це просто найхитріші? Герої, чесні морські служаки, гарні розплідники, капітан (особливо капітан!) — усі пішли на дно разом із кораблем; натомість боягузи, панікери, обманщики знайшли спосіб пробратися в рятувальну шлюпку. Чи не є це живим доказом того, як гіршає людський генофонд, як погана кров переживає добру?
Лоренс Біслі у своїй книжці «Загибель “Титаніка”»
