Марта - Лілія Черен

— Я до того веду, що у вас, Сашо, я сьогодні побачив справжнього хорошого бійця. І питаю вас, чи не хочете ви зі мною одружитися й поїхати до Харкова! — випалив Іван, і всередині щось аж похололо, але зовні він зберігав подобу рішучості.

— Щоб я усе кинула й поїхала геть з Києва! — пирхнула Саша.

— Заждіть. Не поспішайте з висновками! Я розумію, що тут у вас усе життя. Але вам, молодій, активній, більше підійде не старосвітський Київ із Зеровим і Єфре-мовим, із золотими куполами Михайлівського і Софії, а простора пролетарська столиця, де значно швидше йде процес як відновлення виробництва, так і пролетариза-ції трудящих мас.

Хто такі Зеров і Єфремов, Саша не зрозуміла, окрім того, що то якісь непмани чи релігійні реакціонери. Її думка пішла в іншому напрямку:

— Але я не старосвітська панночка, щоб понад усе бажати вискочити заміж! Я свобідна жінка, яка має міцну класову позицію й намір прислужитися партії. А ви мене прагнете впрягти в ярмо буденщини! Я взагалі так думаю, що у майбутньому, за комуністичного суспільства, ми житимемо у фаланстерах: з окремими гуртожитками для чоловіків, жінок і дітей. Сімейне питання не повинне обмежувати розвиток особистості! — Саша, щоб виголосити промову, аж піднялася зі стільця. Тільки що навшпиньки не стала.

Тут би Івану спасувати, відкинути необачну поспішну ідею. Адже дівчина дала йому можливість відступу. Але від її гарячого протесту він іще більше розпалився і затято став їй заперечувати:

— Так, коли ми побудуємо комунізм, суспільство існуватиме на принципово інших засадах. Але зараз ситуація інша. От візьмемо ще й тілесні потреби. Вони штовхають на пошуки випадкових зв'язків, які обертаються хворобами, абортами й моральними стражданнями. Починаєш уникати статевого питання, тоді обсідають різні думки, які відволікають від найголовнішого — праці. То хай краще це буде той, хто поділяє твої ідеали, не випадкова людина, одне слово... Розумієте, людина має бути якісним гвинтиком великого державного механізму. Умілим і здоровим інструментом у руках партії!

Викладаючи першу частину своїх аргументів, Іван не врахував того, що перед ним не чоловік, а сімнадця-тилітнє дівча. Й, можливо, його слова, навпаки, збурили б когось іншого і примусили навіть викинути нахабного гостя геть із кімнати. Але тут він цілком випадково втрапив у ціль з другою частиною свого монологу. Саша перебувала у розквіті юнацького максималізму й ідейності. Вона горіла комуністичними ідеалами і все своє життя звіряла з ними. Це була її релігія. Думка про те, що, взявши шлюб, вона таким чином виконає свій громадянський обов'язок, заповзла підступним вірусом у її мозок і потихеньку підточувала всі сумніви й обурення.

Саша стишилась і вже рівним голосом відповіла:

— Я гадаю, що достатньо почула. Тепер мені необхідно обдумати вашу пропозицію. Не варто зопалу щось вирішувати. А нам час лягати спати. Я вам зараз постелю на підлозі.

Спокій господині передався й Іванові. Він раптово відчув страшенне виснаження. Здавалося, що важка втома обгортала його отруйним плющем, висотуючи всі сили. Надто багато вражень, надто багато подій. Він уже дивувався сам своїй пропозиції і її поспішності. Але відступати вже не було як. І він був не з тих, хто відмовляється від своїх слів.

З Англії приїхав давній шкільний товариш Володимира — Дмитро. Він виїхав з родиною за кордон ще до 1917 року, здобув якісну вищу освіту вже там і став майже цілковитим англійцем. Тільки вилицювате обличчя зраджувало в ньому слов'янина.

Після проголошення НЕПу його родичі почали пильніше приглядатися до тих процесів, що відбувалися у колишній Російській імперії. І, врешті, послали свого молодшого сина на розвідку щодо можливостей розвитку їхнього родинного бізнесу.

У холостяцькій квартирі одного зі знайомих Володимира, Семена, було майже завжди людно: тут збиралася змішана компанія скоробагатьків-непманів і київської голодної богеми. У чепурненькому сірому англійському костюмі, з капелюхом-габіком у руках, стриманий і замкнений у собі Дмитро здавався елементом чужорідним та екзотичним. Він примостився на улюбленому місці Марти — старенькій турецькій канапі із зеленим подертим сукном і продавленими пружинами. Час від часу зі шкіряного портмоне хлопець діставав цигарки з витриманим тютюном, пропахченим опієм, і пригощав охочих, але сам не курив. Потилицею він інколи зачіпався за обірвану складку шпалери, над якою у золоченій рамі оголяла свої перса грецька німфа.

Марта сіла поруч із Дмитром і обірвала над ним надокучливий шматок шпалери, недбало кинувши його на підлогу.

— Краще, чи не так? — запитала, сміючись лише кутиками кармінових губ.

— Так, дякую. — Дмитро поглянув на неї вдячно і відразу відвів очі, щоб навіть поглядом не торкатися дівчини, яка належить не йому.

Дівчина спостерігала за Володимиром. Він саме розповідав чергову порцію масних анекдотів, і