Марта - Лілія Черен

вдало, в приємній компанії, з гарною їжею. Він наспівував сам собі щось веселе всю дорогу до помешкання Марти. Причинивши двері, відразу згріб дівчину в міцні, майже задушливі обійми, однією рукою мнучи її груди під блузкою, а іншою — похапцем задираючи спідницю.

Марта на якийсь час підкорилася йому, але грубе смикання за груди лише дратувало її. Врешті вона силою відсторонила Володимира, подивилася у його затуманені алкоголем і бажанням очі й сказала:

— Скажи мені щось приємне!

— Якщо ти хочеш, щоб я пішов, я піду, — відказав Володимир.

— Ні, не йди.

Вже потім Володимир вдоволено спав, лежачи горілиць й заклавши руки за голову. Годинник прорізав тишу, нагадуючи, що за якісь кілька хвилин він прокинеться, щоб одягнутися, похапцем поцілувати її й вирушити додому. Марта повернулася до нього спиною, скрутилася у клубочок і заплакала. Відчуття гострої самотності душило її каменем у горлі так, що важко було дихати.

— І все-таки я кохаю тебе, дурнику, — прошепотіла.

Київ, 1924 рік

Повернувшись до Києва, Герберт Штільберг насамперед вирішив з'ясувати, що відбувається у новій, нехай уже комуністичній, німецькій громаді. Але, як виявилося, німці Києва трималися старого, їм були ближчі затишні зібрання у Лютеранській кірсі святої Катерини, ніж галасливі клубні збори.

Герберт не довіряв більшовикам, і навіть це тимчасове пом'якшення режиму не викликало в нього оптимізму. Згідно зі своєю природою, він традиційно очікував найгіршого. Тому жахнувся, коли побачив роботу при кірсі викладачки німецької мови, Гедвіги Фалькович. Хіба вона сліпа й не бачить офіційної антирелігійної політики держави?! Йому хотілося підійти до цієї жінки і добряче її струсонути. Всі ці бесіди на релігійну тему, вечори самодіяльності з релігійними гімнами... Вона ж загубить і себе, і дітей!

Свої міркування він виклав Ларисі Василівні, до якої не міг не зайти. Вона зустріла його дуже радісно, водночас ніяковіючи, що майже вигнала його тоді, чотири роки тому. Але Герберт, у першу чергу, пам'ятав, що лише завдяки їй він зміг подолати тиф. Та й порада їхати до ситого села була в той час рятівною.

Хлопець був дуже здивований, коли дізнався, що Лариса Василівна викладає на Польських вищих педагогічних курсах імені Ф. Кона.

— Ви ж не маєте ніякого стосунку до поляків! — вигукнув він.

— Але хіба ви не знаєте катастрофічного становища з кадрами? Особливо в освіті. Щонайменше третина вчителів зараз напівграмотні. А їх має бути багато, осо-

бливо для так званої нацсправи. Тому більшовики нагально потребують зараз нас, старшого покоління. Принаймні тимчасово... Роздивіться, розпитайте, де можна влаштуватись і вам!

Тому Герберт вирушив до Наросвіти. Він майже не сподівався хоча б на якийсь успіх і вже розгублено розмірковував над тим, чи не доведеться йому повертатися до німецької колонії. Він не знав, до кого звернутись, і, щоб набратися сміливості й рішучості, сів на стілець у коридорі. Й мимоволі став свідком розмови двох службовців, які завзято сперечалися щодо одного місця у документі, поданому польською мовою.

— Тут товаришка мала на увазі... — наполягав старший чоловік, худий і сивий.

— Ні, ви помиляєтеся... — відказував йому молодший з невеликим черевцем.

— Дозвольте, я трохи знаю польську... — несподівано встряв у розмову Герберт.

— Молодець! — похвалив його переклад товстун і запитав: — Ви поляк?

— Ні.

— Звідки знаєте польську?

— Моя бабуся з Житомирщини. Вона мала якісь корені... І до костелу ходила.

— Значить, поляк, — вирішив худий. Його строгий погляд свердлив Герберта наскрізь. — А до костелу ви теж ходите? Як і бабця?

Останні слова прозвучали майже глузливо.

— Звичайно, ні. Як можна! — рішуче заперечив Герберт.

— Атеїст?

— Так, — підтвердив хлопець, але на душі було якось мулько. До релігії йому було байдуже, але водночас його опанувало неприємне відчуття, ніби він бреше.

— Ви знаєте, ми саме боремося зі шкідливим релігійним впливом, який здійснюється старими викладацькими кадрами у польських закладах освіти. От у минулому році громадянку Курилович зняли в одинадцятій школі, а в цьому — викрили ще одне контрреволюційне вогнище вже у дитячому будинку. Це справа про підривну діяльність громадянки Гонсіровської... — худий чоловік перебирав теки зі справами і, жбурляючи їх, голосно ляскав ними по столу. — А ось довелося викинути зі школи громадянку Рудницьку... Ви розумієте, ці люди, яким радянська влада, можна сказати, дала другий шанс, ведуть підривну роботу проти тієї самої радянської влади!

Товстун підтримав колегу:

— А це ж зривається навчальний процес!

— Так, звичайно, розумію, — безбарвним голосом підтвердив