Марта - Лілія Черен

Старший чоловік кахикнув і підійшов ближче до справи:

— Вищу освіту маєте?

— Ні, тільки гімназію закінчив. Потім був на війні.

— А в громадянську?

— За червоних, звичайно, — збрехав Герберт. Йому за останні роки часто доводилося говорити неправду про своє минуле, але він так і не навчився цього робити з легким серцем. Щоразу слова давалися йому важко, їх доводилося просто видушувати з себе.

— Добре. Нам такі кадри потрібні.

Відтак Герберт знову влаштувався у Києві. Викладав польську мову, історію і літературу. Інколи перекладав. Його досвідом роботи зацікавилися, тому кілька разів він прочитав лекцію про нове життя німців на селі. До того ж давав приватні уроки української мови одному комуністові-єврею з Москви.

Того вечора Герберт ішов Володимирською вулицею й за кілька метрів помітив веселий гурт, який розтягнувся по всьому хіднику і стрімко наближався до нього. «Непмани, яке огидне явище!» — подумав Герберт. Серед трьох чоловіків розгледів меншу постать, яка здалася йому знайомою. «Та це ж Марта з голодної весни 1920-го! Як дивно розходяться шляхи людей, — міркував хлопець. — Лише вчора це було невинне дівча з села, а сьогодні — полюбовниця якогось дженджика-непмана... яскравий кармін на губах, підведені очі. Як звабно виглядають з-під легкої сукні округлі коліна, кокетуючи з перехожими! А той мужлай, очевидно, і є тим паршивим бахуром, що звів дівчину!» Увагу Герберта прикував високий молодик поряд із Мартою.

Марта також упізнала свого давнього знайомого. Інколи так буває, що, зустрічаючи людей із минулого, ми відчуваємо до них більшу приязнь, ніж у часи активного спілкування. Так вийшло й того разу. Марту пойняв дивний болючий і водночас приємний щем. Перед її очима ожили картини з минулого. Забулися голодні дні, лишився лише спогад про сонячне проміння у кронах каштанів, теплий пісок на березі Дніпра і згасаюче відчуття дитинства.

Тому Марту раптом охопила незрозуміла їй самій радість зустрічі з Гербертом. Вона здалеку помахала йому рукою і, вчепившись у передпліччя свого супутника, підвелась навшпиньки, щоб сказати йому кілька слів на вухо. Він з розумінням кивнув і усміхнувся.

Вся безтурботна й весела компанія рушила до збентеженого Герберта.

— Доброго дня! Рада вас бачити, — вигукнула Марта.

— Знайомтеся, — це Володимир. А це Семен і Саша! Здається, ми цілу вічність не бачилися!

Чоловіки поручкалися.

Герберт зиркнув на непокриту голову Володимира. Сам він ніколи на вулицю не виходив без найпоширенішого зараз головного убору — кепки. Інакше відчував себе майже голим. Володимир натомість ходив по вулиці без капелюха. Перехожі, особливо старшого віку люди, озиралися на нього, як на божевільного, але зручність і власні переконання важили для нього більше, ніж людські пересуди.

Марта перехопила погляд Герберта, і їй згадалося, як на її несміливі зауваження Володимир завжди відповідав:

— Відходить мода на краватки. Скоро всі забудуть і про головні убори. Адже це безглуздий елемент туалету. В ньому немає ніякої необхідності.

— А взимку? — сміючись, недовірливо питала Марта.

— А на зиму у мене є добра бараняча шапка. Її зроблено з мого брата по розуму, бо я насправді баран.

— Не кажи так, Володю, ти дуже розумний, — сердилася дівчина.

— Бе-е-е! — відказував хлопець, роблячи їй назло дурнувату гримасу.

Марта відігнала несподіваний спогад і тісніше пригорнулася до Володимира.

Герберт стримано відповів на привітання і тепер наїжачено зиркав з-під лоба.

— Може, по пивку? — благодушно запропонував Володимир. — Завжди приємно поспілкуватися зі старим знайомим.

— Ні, вибачте, — відрізав Герберт, — маю нагальні справи.

— Шкода... Може, все ж таки приєднаєтесь до нас? Ну, будь ласка, не будьте букою! — грайливо попрохала Марта, дивлячись на німця своїми підмальованими очима.

Він не міг відмовити. На щастя, по дорозі йому не довелося багато говорити. Компанія була весела і сповнена хорошого настрою. Поряд весь час щебетала й заливалася сміхом Марта. Але від його погляду не сховалося, що її активність була якась гарячкова, нервова.

— Чому ви на мене так дивитеся? — запитала Марта вже у пивній.

Герберт, вагаючись, відповів:

— Незвично. Просто незвично.

— Чому? Я вам така не подобаюся? — у голосі дівчини бриніли нотки виклику.

— Мабуть, що ні, не подобаєтеся, — чесно зізнався німець. — Я запам'ятав вас юною дівчиною. Після війни ви носили майже лахміття. Але було у вас тодішній щось привабливе, невинне, чисте...

Герберт обірвав речення на півслові, вловивши зневажливий погляд Володимира, який, розвалившись, сидів навпроти нього. Закинувши голову назад, непман курив і знехотя вивчав хлопця. Одна його рука недбало обіймала Марту за плече. Після несподіваної паузи він неквапом сказав:

— Ви тут зовсім відстали від життя. Яка нудьга! Весь світ захоплюється