Марта - Лілія Черен

— А! «Семадені» на Воровського, 15, — підтвердив Володимир. — Нещодавно там у черговий раз робили облаву чекісти. Ми ж не хочемо, щоб на нас подумали, що ми якісь кримінальні «акули», еге ж?

— Це напівлегальне становище бізнесу у вашій країні мене вражає. Ви розумієте, що ми не можемо інвестувати гроші в бізнес там, де підприємець навіть не має виборчого права? — сказав Дмитро.

— Вкладаючи гроші зараз, коли все тільки починає розвиватися, ви випередите обачливіших конкурентів. За кілька років, коли все вляжеться, налагодиться і, зрештою, держава стане добрішою до приватної ініціативи, щось починати вже може бути пізно, — заперечив Володимир. — Я вам кажу, у що щиро вірю: великі гроші робляться саме у такі, здавалось би, несприятливі, нестабільні моменти історії.

— Якщо події у країні розгортатимуться саме за таким сценарієм, то, я думаю, ми зможемо повернутися до нашої розмови, — примирливо відповів Дмитро, але враз спалахнув знову: — Але як може таке відбутися, коли приватну ініціативу висміюють на державному рівні?! А всі ці працівники державних господарчих структур, фінінспектори — це ж справжнє пекло! З ними ж неможливо працювати!

— З ними не треба працювати, з ними треба домовлятися, — зауважив Тимур Миколайович, реготнув і підморгнув Володимирові.

— Ви натякаєте на хабарі?! — обличчя Дмитра спаленіло рум'янцем.

— Ти, хлопче, ніби старосвітський дівич, який уперше голі цицьки побачив, — майже лагідно відповів Тимур Миколайович. — У вас там у лондонах теж не святі горшки ліплять.

— Ви б не говорили так при дамі...

Володимир і товстун майже одночасно зневажливо хмикнули. Марта зробила вигляд, що не слухає розмову.

Дмитро озирнувся навкруги і побачив, що рідко хто з відвідувачів, як і Тимур Миколайович, зняв головний убір. Умеблювання кафе було непретензійним. Біля грубо збитих простих столиків стояли дерев'яні тверді стільці з округлими спинками. Поздовжні перекладинки неприємно врізувалися у спину. Столам бракувало скатертин та охайності. Здавалося, що на їхній поверхні написано недовгу, але бурхливу історію цього кафе.

Мабуть, саме у цю мить Дмитро відчув, що він стомився від подорожі і прагне повернутись до Англії.

До їхнього столика підійшла офіціантка, запнута білою косинкою. На залізному підносі стояли борщ і вареники. Дмитро подякував комусь невидимому за те, що йому тепер можна припинити розмову, яка починала бути йому неприємною.

Тимур Миколайович понюшив повітря, задоволено крякнув і попросив до хліба ще сала з часником.

— Що я люблю в нашій малоросійській кухні — це гарний кусень сала і наваристий борщ, — захоплено сказав товстун. Марті згадалось, як вона у дитинстві виносила відра свиням, як вони рохкали й кувікали від радості. Вона спробувала відмахнутися від порівняння, але за мить Тимур Миколайович почав їсти, голосно чвакаючи, цмокаючи і плямкаючи. До справи він підходив методично, щелепи працювали безперестанку з невтомністю дивовижного механізму, який не потребує і хвилини на перепочинок. Вираз блаженного сласного задоволення застиг на його зосередженому обличчі.

Спершу було перемелено борщ, затим пішли вареники з капустою й картоплею, щедро политі зажаркою. До всього цього додавалася величезна порція сметани. На десерт були вареники з вишнями, кісточки від яких Тимур Миколайович спльовував у пухку, покриту ластовинням долоню, а потім вивертав купкою просто на стіл.

Обтерши масні руки об хліб, а потім для певності об краватку, він звів на Марту здивовані очі, обрамлені білим пушком не менш здивованих півмісяців тоненьких, майже жіночих, брів, і сказав:

— Дорогенька, чого ж ти не їси? — голос звучав цілком доброзичливо. Почуття провини й огиди переповнювало Марту. Перебування поряд з цим чоловіком було для неї страшенно нестерпним. І водночас вона соромилася перед самою собою, що відчуває відразу до того, хто до неї ставиться приязно.

— Такій сухоребрій щупленькій тичці треба відростити сальця спереду і ззаду! А то ще можеш когось кісточками поколоти! — додав Тимур Миколайович й задоволено засміявся. Від сміху та їжі на нього напала гикавка, яку він заходився запивати узваром.

«Мабуть, я маю відростити таке саме черево, як у тебе», — зло подумала Марта, почуття провини як вітром здуло. Одна думка про їжу викликала тепер у неї нудоту. Вона навіть спробувала легенько відсунути свій стілець трохи далі від столу.

У цей час у Володимира, який мав звичку їсти похапцем стався легкий напад надхи, яку хлопець і не думав у собі стримувати. Тимур Миколайович, голосно гикнувши, знову реготнув й весело підморгнув своєму діловому партнерові.

Марта, що завжди терпляче ставилася до відсутності гарних манер у Володимира, зараз здригнулася, мимоволі зустрівшись поглядом із Дмитром. Чоловік дивився на неї співчутливо. До своєї їжі він також майже не торкався.

Цей погляд Дмитра переслідував Марту весь вечір. Відчувала себе зрадницею. Вчора вона надто багато випила вина і наговорила всіляких дурниць майже незнайомому чоловікові, а сьогодні — цей погляд... Натомість у Володимира був чудовий настрій. Очевидно, що з Дмитром не вдалося налагодити бізнесу. Але вечір, на його погляд, було проведено