Марта - Лілія Черен

— Патефон! Тепер ти можеш слухати музику! Давай відразу щось поставимо! Я й рекорди приніс!

Володимир підійшов до ліжка, де лежало кілька платівок. Очевидно, місця на столі їм не знайшлося.

— Постав, будь ласка, чайник, я вже не проти чаю попити! — попросив, перебираючи платівки. — Ось романс «Молчи грусть, молчи...».

— Ти знущаєшся? — запитала Марта і процитувала: — «Стон души о разбитой любви... Не вернуть никогда, никогда...»

Запитала й відразу подумала, що на такі тонкощі Володимир просто не здатний. На щастя чи на горе.

— Марто, я ж прошу тебе, давай не будемо починати! Я просто згадав, що тобі подобається Віра Холодна[25]. Потім ми в кіно ходили саме на цей фільм! І ти мені розповідала, що, бач, — моя колега по фаху, а в кіно знялася, як там її, цю модистку, Лаб... Лабнова?

— Надія Ламанова[26]... Вибач, я справді сказала, не подумавши, — визнала Марта й підійшла до Володимира, щоб легенько погладити його по плечах. Він підставив ще й свою чуприну, сказавши кілька демонстративних «муррр», але очі зосереджено вивчали наліпки на рекордах.

— Добре! Те іншим разом послухаєш! Тут є вальс! Іспанський духовий оркестр. Зауваж, автор малюнка сам Маяковський!

— Чудово! Ти просто зараз можеш увімкнути музику?

— Звичайно! Я тобі все поясню: глянь сюди — тут треба заводити. Вистачає на одну сторону, це десь три-чотири хвилини. Голки слід змінювати часто, але вони продаються на вагу. Не знайдеш у крамницях, дістану. Ось тут вони зберігаються, — з цими словами Володимир відсунув спеціальний відсік у чемоданчику. Його очі просто горіли від захвату.

— А рупор де? — запитала Марта.

— Дурненька! Це ж не грамофон. Тут він вбудований у корпус. Коли будеш купувати ще рекорди, дивися, запитай, чи точно вони до патефона. До грамофона сюди не підійдуть. Зрозуміла?

Марта кивнула мовчки головою, ніби слухняна учениця.

— Бачиш, тут від центру до краю голка йде, а у грамофона навпаки! Чай ти, звичайно, не поставила!

— Вибач, зараз! — і Марта відбігла в інший кінець кімнати, де була «кухня»: маленький столик з примусом та іншим начинням.

За якусь мить кімнату наповнила музика, а вдоволений Володимир підійшов до Марти. Йому вже не йшлося про чаювання і цукерки. Його вабили звабні вигини дівочого тіла. Відхиливши шлейки легкої сукні, він обціловував її плечі, вдихав запах шовковистого волосся. Дівчина сторожко дослухалася до своїх відчуттів, продовжуючи порядкувати біля примусу.

— У тебе така гладенька шкіра, — сказав, майже прошепотів, Володимир хрипко. — І ямочки на кругленьких щічках...

Раптом хтось наполегливо почав грюкати у двері, що у відповідь ображено задвигтіли.

Володимир, ніби справжній господар кімнати, широким кроком швидко підійшов до дверей і рвучко відчинив.

— Товариші, у вас надто гучно грає музика! Ви заважаєте нам працювати! — почувся строгий і звідкись знайомий чоловічий голос. Марта обернулася. На порозі стояв Іван. Щойно, після перших своїх слів, він упізнав її і тепер розгублено кліпав навколо, вивчаючи охайну й затишну дівочу світличку. З-за його спини визирала сусідка Саша.

Марта помітила, що спершу, завидівши її, Іван нібито зрадів. Але перегодом його погляд одмінився, наїжачився. Вона згадала про спущену шлейку плаття, розкуйовджене волосся, і їй здалося, що стоїть перед ним голою.

І справді, Івана переповнювали роздратування і злість. Відчував себе ошуканим, зрадженим. Він раптом зрозумів, таємницю томливого приємного передчуття, яке його опанувало, коли він вирушав до Києва. Зустріти Марту! Сімнадцятирічну дівчинку в білому простому платті. У своїй уяві він бачив її старанною студенткою або ж працьовитою робітницею. Він бачив, як її молода енергія спрямовується на розбудову комсомолу. На гірший випадок, хай вона була б уже одруженою!.. Але ж не коханкою непмана!

— Перепрошую, але гучність не регулюється! — відказав Володимир.

— Доброго вечора, Іване, — спокійно сказала Марта і, повернувшись до Володимира, додала. — Це квартирант Лариси Василівни. Чотири роки тому недовго були сусідами. А Сашу ти знаєш.

— Володимир! — бадьоро представився «господар» і простягнув свою широку долоню. Іван неохоче поручкався. — Якщо вже знайомі, то проходьте, не соромтеся. Яка може бути, у біса, робота ввечері?! Значно ж приємніше музику послухати, ніж документа цяпати.

Вогонь, що розгорався всередині, дійшов апогею, й Іван спалахнув:

— Вам, товаришу, музика в голові, а нам виконання останніх постанов пленуму партії! Вимкніть музику негайно!