Марта - Лілія Черен
— Вибачте, але вона мене не цікавить!
Незручна пауза на якийсь час повисла у кімнаті.
Коли дівчина зняла необхідні мірки, перемалювала до зошита фасони суконь і думала вже прощатися, побачила на бильці стільця плаття із блідо-рожевого крепу. Такого крою вона ще не бачила.
— Що це? — Марта підійшла ближче, щоб роздивитися.
— Облиш, не зачіпай, — жінка мало не вирвала плаття з рук Марти. — Тобі такого не зробити!
Марта розгубилася і не могла нічого відповісти, попри те, що зсередини спалахнуло ядуче відчуття образи. Жінка, побачивши реакцію дівчини, змінила гнів на милість і пояснила:
— Не тільки ти, найкращі модельєри Європи не здатні повторити плаття Мадлен Віонне[20]! Навіть щоб одягти таку сукню, необхідно вчитися! Вона і Люсіль Гордон[21]— це дві мої богині, на яких я молюся. Шкода, що остання вже два роки нічого не створює. Вона вміла зробити жінку спокусливою.
Замовниця не договорила, бо не знала — пристойно це чи ні — розмовляти з кравчинею про нижню білизну. Вона лише півроку, як була одружена з європейцем, і їй страшенно хотілося бути вишуканою дамою.
Марту охопила щемлива ностальгія за чимось прекрасним, яке вислизає з рук, з пам'яті й уяви, але нагадує про існування таємниць й іншого, прекрасного життя. В якомусь іншому житті вона могла б жити на вулиці Камбон[22], Фобур Сент-Оноре[23] чи на авеню Монтень[24], і, можливо, тоді їй підкорилось би плаття Віонне...
Додому Марта йшла, не помічаючи нічого навколо, заглиблена у мрії й думки. То вона у голові прокручувала цей незвичний косий крій сукні. То взагалі сягала далі, поза кордони, у країну, якої вона ніколи не бачила, але яку вифантазувала, читаючи модні журнали та книги.
Вже причинивши двері своєї кімнати, вона помітила гостя, і серце мало не вискочило з грудей від несподіванки. Вона, звичайно, останні кілька тижнів понад усе бажала замирення з Володимиром, але, побачивши його вперше після того дня, відчула радше переляк, аніж радість.
Володимир сидів за столом, уважно вивчав газету і курив. У мушлі поряд уже було кілька недопалків. Поряд на столі лежав чималенький чемоданчик, на ньому зверху — коробка цукерок і вже над нею — маленький букетик квітів.
— Нарешті! Привіт! Я вже тут від нетерплячки просто помираю!
Марта вражено мовчала, спостерігаючи за безтурботною поведінкою Володимира. Ніби нічого й не сталося!
— Чого стоїш?! Проходь! Став чайник, а я розпакую цю таємничу валізку. Бо, б'юся об заклад, ти навіть не підозрюєш, що у ній.
— Володю, я... Ти хоча б вибачився! — сказала Марта докірливо, але без злості. Вона так і стояла на порозі, ніби ця кімната була не її.
— Ну, в нас зараз два варіанти: або ми забуваємо, що було, і живемо далі без мелодрам, або можемо спробувати зіграти старосвітський водевіль, але, дякую, без мене.
Володимир поглянув на Марту, на віях якої вже тремтіли дрібні сльозинки. Він трохи злагіднів, підійшов до дівчини, взяв її за плечі і сказав стишено:
— Забули, гаразд? Забули...
Марта впала йому в обійми, і вони стояли якийсь час мовчки, пригорнувшись одне до одного. Дівчина заплющила очі і спробувала віднайти у собі те відчуття злиття, розчинення у коханому, яке п'янило і зворушувало її раніше. Але не знаходила. Щось стало між ними... Та все ж, усупереч цьому, ця хвилинна близкість була приємною.
Вона подумала, що й справді, коли вони почнуть зараз говорити й згадувати, то лише роз'ятрять рану, яка вже переставала кровити. Залишити все в минулому теж було якось неправильно, адже, можливо, за інших обставин щира розмова могла б відновити місток між ними, ту зворушливу інтимну близкість, коли відчуваєш когось майже телепатично.
Але ні. Вперше у Марти з'явилося відчуття, що близкість була ілюзією. Насправді її, може, ніколи й не було.
Бо, здавалося, вони розмовляють різними мовами. Тільки чому ж вона зрозуміла це тільки зараз?
Володимир за хвилину збадьорився, вивільнився з обіймів і підійшов до столу. Вручив квапливо квіти, а потім і коробку цукерок (шоколадні, австрійські, до чаю!), гордо відкрив
