Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Я знав про це все; мені часто розповідали про чудернацький характер мого батька, про обстановку його кімнати, про великий котел з чорнилом, і мені не терпілося побачити всі ці чудеса на власні очі. Що ж до моєї тітки, та не мала сумніву, що як тільки батько хоч раз мене побачить, від тут же забуде про всі дивацтва, аби тільки захоплюватись мною від ранку до вечора. Нарешті призначили день зустрічі. Мій батько сповідався у фра Херонімо в останню неділю кожного місяця. Священик мав підтримати його рішення побачити мене, а під кінець сказати, що я перебуваю в його квартирі, і супроводити його в дорозі додому. Фра Херонімо, повідомивши нас про цей намір, застеріг мене, щоб я нічого не чіпав у кімнаті мого батька. Я погодився на все, тітка ж пообіцяла наглядати за мною.
Нарешті прийшла очікувана неділя. Тітка одягла мене в рожевий святковий костюмчик зі срібною бахромою і ґудзиками з бразильських топазів. Присяглася мені, що я виглядаю, як божок кохання, і що мій батько, побачивши мене, тут же шалено мене полюбить. Сповнені надій і приємних передчуттів, ми радісно пішли вулицею Урсулінок і вийшли на Прадо, де жінки зупинялися, щоб мене попестити. Нарешті ми прийшли на вулицю Толедо й увійшли в дім мого батька. Нас впустили в його кімнату. Тітка, боячись моєї жвавості, посадила мене в кріслі, сіла напроти й тримала мене за торочки черезплічника, щоб я не міг вставати й торкатися розставлених речей.
Спочатку я винагороджував себе за це насильство, нишпорячи поглядом по всіх кутках кімнати, дивуючись її чистоті й упорядкованості. Куток, призначений для виготовлення чорнила, був таким самим чистим і симетричним, як і решта кімнати. Великий котел з Тобосо виглядав так, наче служив оздобою, біля нього стояла засклена шафа, в якій були зібрані потрібні інструменти й інгредієнти.
Вигляд цієї шафи, вузької і довгої, що стояла біля самої пічечки з котлом, підсунув мені раптову й несподівану думку вилізти на неї, бо я гадав, що не буде нічого смішнішого, як коли мій батько почне мене марно шукати по всій кімнаті, а я найспокійніше в світі сидітиму в нього над головою. Я миттю вирвав черезплічник з тітчиних рук, скочив на край пічечки, а звідти на шафу.
Спершу тітка була в захваті від моєї спритності, потім, однак, почала умовляти мене, щоб я спустився з шафи. Тим часом нам сказали, що батько вже увійшов на сходи. Тітка впала переді мною на коліна, благаючи, щоб я зіскочив на землю. Я не міг опиратися таким зворушливим проханням, але, спускаючись, відчув, що потрапив ногою на край котла. Я хотів затриматись, але помітив, що тягну за собою шафу. Відпустив руки й потрапив у саму середину котла з чорнилом. Я, без сумніву, потонув би, якби тітка не схопила весло, яким розмішували чорнило, й не розбила котел на тисячу дрібненьких шматочків. Саме в цю мить увійшов батько й побачив, як ріка чорнила заливає його кімнату, а посеред неї зміїться якась чорна постать, наповнюючи дім несамовитим репетуванням. У розпачі він втік на сходи; збігаючи, звихнув собі ногу й упав непритомний.
Щодо мене, то я незабаром перестав верещати, бо чорнило, якого я перепив, мене теж позбавило притомності. До тями я прийшов лише після довгої хвороби, і минуло багато часу, поки я цілком одужав. Покращенню мого стану найбільше посприяла звістка, яку мені переказала тітка і яка справила мені таку радість, що знову боялися, аби я не зійшов з розуму. Ми мали невдовзі покинути Мадрид і виїхати на постійне проживання до Бурґоса. Щоправда, невимовна радість, яку я відчував, думаючи про цю подорож, дещо зменшилася, коли тітка запитала мене, чи хочу я сидіти з нею разом у її кареті, чи подорожувати окремо у власній лектиці.
— Ні одне, ні друге, — відповів я з надзвичайним запалом, — я не баба і не хочу подорожувати інакше, ніж на баскому коні або принаймні на мулі, з добрим сеґовійським карабіном біля сідла, парою пістолетів за поясом і довгою шпагою. Я поїду тільки за цієї єдиної умови, і ти, тітонько, повинна для власної користі забезпечити мене цими речами, бо твій захист — це відтепер мій найсвятіший обов’язок.
Я наговорив ще багато подібних дурниць, які здавалися мені найрозумнішими в світі і які насправді лиш смішили, коли їх чули з вуст одинадцятирічного хлопця.
Підготовка до від’їзду дала мені можливість продемонструвати надзвичайну рухливість. Я входив, виходив, бігав, наказував, в усе встрявав, бо й справді мусив багато чого зробити, оскільки моя тітка, виїжджаючи назавжди до Бурґоса, забирала все своє рухоме майно. Нарешті настав щасливий день виїзду. Наш багаж ми вислали через Аранду, а самі вирушили через Вальядолід.
Тітка, яка спочатку хотіла подорожувати в кареті, бачачи, що я вирішив неодмінно їхати на мулі, пішла за моїм прикладом. Замість сідла їй влаштували маленьке крісло зі зручним сидінням і прикрили його парасолем. Перед нею ішов озброєний погонич мулів з метою усунення будь-яких небезпек. Решта нашого каравану, що складалася з дванадцяти мулів, виглядала чудово; я ж, вважаючи себе його начальником, часом їхав попереду, часом позаду, завжди зі зброєю в руці, особливо ж на поворотах і в інших підозрілих місцях.
Легко здогадатися, що мені так і не трапилася нагода продемонструвати мою хоробрість і що ми щасливо приїхали до Алабахос, де зустріли ще два каравани, такі ж численні, як і наш. Тварини стояли біля ясел, подорожні ж містилися з протилежного боку стайні, в кухні, яку відділяли від мулів дві камінні східці. Майже всі корчми в Іспанії були тоді так влаштовані. Весь дім складався з одного довгого приміщення, кращу половину якого займали мули, скромнішу ж — подорожуючі. Незважаючи на
