Українська література » Сучасна проза » Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

Читаємо онлайн Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк
мостами.

Луцьк не тільки відбудувався після воєнної розрухи. Він ще й потужно розбудовувався, розростався, перетворювався з провінційного повітового містечка з усього-на-всього п’ятнадцятьма тисячами мешканців, яким був за часів Російської імперії, у столицю Волинського воєводства. Нею він став 1921 року, після того, як Польща і Радянська Росія підписали Ризький мирний договір, за яким частина українських і білоруських земель, в тому числі і Волинь, відійшла до Другої Речі Посполитої. Адміністративний центр регіону, звісно ж, потребував властивих для свого статусу ділових, торговельних та культурних відомств і установ. І їх тут зводили, до того ж прискореними темпами.

Тож усередині тридцятих років Луцьк міг уже здивувати не тільки старовинними пам’ятками, але й новими обрисами та цивілізаційними принадами. Від Львова до нього проклали залізницю, що для мандрівного театру неабияка вигода – у вагон потяга можна не тільки самим сісти, але й повантажити все театральне майно, яке зазвичай перевозили фурманками. Налагоджене у Луцьку й регулярне автобусне сполучення. Річкою Стир здійснюють близькі і далекі рейси не лише вантажні біржі, але й пасажирські судна, якими можна потрапити аж до білоруського Пінська. Недавно поблизу міста з’явилося ще й летовище, отже і ще один вид сполучення – повітряний. Мандрівні артисти Яна Загурського поки що в політ не збираються, але сам факт існування летовища – це, як каже їх невгамовний керівник, теж, холєра ясна, гарний додатковий плюсик.

За час інтенсивної розбудови місто поповнилося не тільки адміністративними будівлями, польськими та європейськими банками, численними торговельними фірмами та фірмочками, школами, лікарнями, затишними рестораціями з різними національними кухнями, де можна замовити страви на будь-який смак, але й трьома кінотеатрами та театром. Будівля на перетині вулиць Генрика Сенкевича та Августина Кордецького, реставрована зі старого, кінця ХІХ століття, приміщення з вишуканим фризом і аттикою, у якій розмістився створений 1924 року міський театр імені Юліуша Словацького, стала справжньою окрасою не тільки цього центрального, забудованого переважно у цегляному стилі та стилі конструктивізму кварталу, але й усього міста.

Праворуч від театру імені Юліуша Словацького розмістився кінотеатр «Чари», навпроти – пошта і телеграф, неподалік український клуб «Рідна хата», польський клуб «Вогнище», єврейська гміна, банк «Народний», першокласний отель «Савой», готель «Ренесанс», Волинський музей, управління староств, Луцька українська гімназія, розпочалося також будівництво музичної школи імені Фридеріка Шопена – першої на волинських теренах.

Кожного разу, приїжджаючи до Луцька, Ян Загурський бачив щось новеньке. Цього разу він мав намір побувати у лікаря Володимира Липинського, чудовий будинок якого також з’явився на вулиці Генрика Сенкевича, майже поруч з міським театром. Брат Володимира Станіслав, професор філософії, відомий учений-селекціонер, який мешкав у родинному маєтку Липинських у Затурцях, порекомендував його як авторитетного лікаря, передусім з жіночих хвороб. А Тала останнім часом потребувала такого спеціаліста.

Свого часу Ян Загурський знав і найстаршого брата Липинських, уже покійного В’ячеслава, відомого політичного діяча. Він шанував В’ячеслава, хоч не поділяв його політичних поглядів.

Планував Загурський попросити аудієнції у волинського воєводи Генрика Яна Юзевського. Юзевський – особа неоднозначна і вельми харизматична: відомий державний діяч Другої Речі Посполитої, він свого часу був віце-міністром внутрішніх справ в уряді Української Народної Республіки, приятелював із Симоном Петлюрою, навіть доклав рук до його порятунку. Після закінчення війни радянська сторона вимагала видачі їй головного отамана військ УНР, який оселився у Варшаві. І саме Юзевський зробив усе, щоб цього не сталося.

Тепер Юзевський намагався якось поєднати доктрину «Польща для поляків», проголошену на всіх «східних кресах», з програмою польсько-українського зближення, започатковану ним самим. Він вважав, що саме його вотчина – Волинь – має стати центром порозуміння між поляками та українцями. А ще волинський воєвода вельми толерантно ставиться до творчих людей. І то неспроста, бо й сам відомий у мистецькому світі, як художник-портретист і майстер акварелей. То чого б дипломатичному Яну Загурському не скористатися цією прихильністю свого впливового співвітчизника?

Отож, якщо план спрацює, можна буде показати у Луцьку весь свій тримовний репертуар, не шарпаючись з місця на місце і не витрачаючи гроші на переїзди. Для кожного репертуарного вектора в Луцьку знайдеться своя аудиторія. Із сорока тисяч населення міста майже половина, а якщо точніше, сорок дев’ять відсотків, – євреї. А це значить, що на єврейські вистави глядачів особливо шукати не доведеться. Міський театр – польський. То хіба ж пан Загурський з його дипломатичним хистом не домовиться з директором театру чи навіть, якщо виникне така потреба, із міською владою про показ кількох своїх польських постановок на його сцені?

Та головне – зустріч з українським театром Миколи Певного. По суті, він також мандрівний, бо, на відміну від польського, не має свого стаціонарного приміщення і більшість часу проводить на виїзді, постійно пересувається споконвічно українським краєм, що із західної периферії Російської імперії перетворився на східну окраїну Речі Посполитої, але міцно тримається своїх етнічних коренів і своєї мови.

Першого жовтня театр Миколи Певного точно буде в Луцьку. Традиційно саме цього числа він відкриває новий сезон – в «Рідній хаті» на вулиці Августина Кордецького або, якщо на те буде високий дозвіл, у міському театрі, в польських колег. А вже після відкриття сезону розпочнуться поїздки містами і селами. Спочатку, впродовж жовтня, листопада і грудня – у найближчі повіти, а з січня до кінця червня – у дальші, аж до Володимира, Ковеля, Любомля, Дубна, Рівного, Почаєва, Острога… Звісно ж, пора для гастрольних мандрів не найкраща – осіння негода, холодні дощі, тріскучі морози, снігові завії… Але театр орієнтується на сільських глядачів, а в них же влітку і в перший місяць осені одна дорога – на поле.

Колектив Богдана Певного – то театральна перлинка, сучасна легенда, про яку говорять далеко за межами Волині. І Ян Загурський при всьому його польсько-єврейському гонорі не міг не визнати, що говорять недарма. Одержимий сценою, він умів оцінити й акторський хист, і режисуру. Але сам Загурський не мав театральної освіти. На відміну від Миколи Певного, який ще в юності отримав блискучий вишкіл, а потім і чудову практику. Та чого там гріха

Відгуки про книгу Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: