Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

таїти, цей театр викликав у Яна Загурського не тільки захоплення, але й велику білу заздрість. Він їхав не просто зустрітися з корифеєм, подивитися вистави, але й щоб перейняти деякі режисерські ходи Певного, приглянутися пильним оком до гри його провідних акторів, послухати хор та оркестр, створені при театрі. Одне слово, повчитися.

Традиційно певнівці розпочинають сезон «Наталкою Полтавкою». Обіцяють повторити її і цього разу. В репертуарі Загурського також є ця вистава, бачив він ще й інші постановки найпопулярнішої п’єси Івана Котляревського. Але що за диво, що за магія ця луцька «Наталка Полтавка»! Заради неї таки варто їхати аж з іншого краю Речі Посполитої. Бо де ще почуєш таке меццо-сопрано, як у Ніни Певної! Та й хто ще може так передати полтавський колорит, як уродженець Полтавщини Микола Певний!

Незважаючи на те, що Луцьк із провінційного закутка Російської імперії почав стрімко підніматися до воєводського рівня Речі Посполитої, він мав особливий український шарм, сильне і цікаве національне середовище. Осереддям його патріотичної громади стала наддніпрянська політична еміграція, яка оселилася в місті після того, як армія УНР зазнала поразки і на велику Україну прийшла радянська влада.

Певні приїхали до Луцька 1928 року. Відтоді й почалася біографія першого на Волині українського театру. Спочатку колектив, організований Миколою Певним, мав статус драматичного гуртка, але всього за два роки переріс у професійний театр. Що й закономірно: блискучому і вже визнаному на українських теренах професіоналові тісно було в аматорських рамках, йому хотілося працювати на повну силу.

Микола – уродженець Полтавщини, навчався у Варшавській Політехніці, звідки його забрали на світову війну – з перших же її днів, був поранений, лікувався, отримав театральну освіту на драматичних курсах Райгофа у Петербурзі. Зразу ж потому був прийнятий до Московського художнього театру, де мав чудову перспективу, але кинув його і того ж таки 1918 року переїхав до Києва, в Державний європейський український театр. Тоді – армія УНР. А вже на початку двадцятих років він – актор першого професійного театру на Закарпатті, що за Сен-Жерменською мирною угодою опинилося у складі Чехословаччини. У червні 1921 року фонд президента Чехословаччини виділив 250 тисяч корун на підтримку ужгородського «Руського театру». Це й дало змогу аматорському колективу стати професійним і навіть запросити на директорську посаду корифея української сцени Миколу Садовського. А Садовський своєю чергою для зміцнення трупи запросив кількох професійних акторів, вояків армії УНР, які були інтерновані, таким чином, по суті, визволивши їх з полону. Серед них і Микола Певний.

Ніна народилася на Вінниччині. Закінчила Бестужевські курси в Одесі, знала кілька мов і мала унікальний голос. Сам знаменитий Олександр Кошиць, зачарований її меццо-сопрано, запросив Ніну до Української республіканської капели, створеної разом із Кирилом Стеценком в роки Директорії. З цим колективом, найкращим на той час в Україні, Ніна Машкевич об’їздила майже всю Західну Європу – Англію, Бельгію, Голландію, Ірландію, Німеччину, Францію, Швецію, Чехію…

Після того, як на великій Україні було встановлено радянську владу, Олександр Кошиць не повернувся до Києва. Частина капели, вісімнадцять співаків та музикантів, знайшла прихисток у Чехословаччині, точніше – на Закарпатті, куди їх запросила тамтешня «Просвіта». В Ужгороді Ніна з однодумцями створила музично-драматичне товариство «Кобзар», на основі якого невдовзі і постав «Руський театр». У ньому Ніна була першою виконавицею ролі Наталки Полтавки, там і зустріла Миколу Певного. Спільна справа, залюбленість у мистецтво і велике кохання назавжди поєднало дві патріотичні витончені артистичні натури.

З чехословацького Ужгорода подружжя Певних поїхало до польської Варшави. Там Микола працював у редакції «Української ниви», яку редагував його брат Петро. Після того, як редакція змінила адресу з Варшавської на Луцьку, на Волинь приїхали і Певні. І зразу ж узялися за наймилішу для себе справу – театральну.

4

Відкриття нового театрального сезону – в приміщенні «Рідної хати». Після показу вистави «Наталка Полтавка» виступили кілька промовців. Серед них і Петро Певний, брат режисера, журналіст, голова Волинського об’єднання українців, та Микола Маслов, юрист, президент «Рідної хати» і засновник ще цілої низки українських патріотичних організацій у Луцьку. Обидва вони – уродженці Полтавщини, колишні військовики армії УНР, а нині ще й посли до Польського сейму від Волині. Їхні промови – короткі, але емоційні, пристрасні і зворушливі. Отець Павло Пащевський, настоятель Хрестовоздвиженької, єдиної в місті православної церкви, у якій богослужіння правилися українською мовою, благословив театр «на новий подвижницький рік».

Дана приголомшена. Вона ще ніколи не бачила таких поважних людей, не чула таких слів, таких закликів. Та ніколи й не задумувалася особливо, хто вона, чого це в її селі всі розмовляють і співають однією мовою, тутейшою, а вчаться діти у школі то російською, то польською. Ці промови – друге її потрясіння за один вечір. Від них переверталася душа. Чомусь згадалася розповідь Юрка про Львівський університет Яна Казимира, його слова: «А коли ж у нас буде по-нашому? Коли?!».

Перше ж потрясіння було від голосу Ніни Певної – слухаючи актрису, ніяк не могла стримати сліз, витирала їх, а вони котилися й котилися градом. Дивно, думала, Ніна Певна також уже не дуже молода, їй приблизно стільки ж, як і Талі Загурській, десь під сорок, а голос такий свіжий, такий сильний і гнучкий. Якби вона, Дана, могла так співати!

Промовці подякували Миколі Певному і його колективу за велику просвітницьку роботу й естетичну насолоду, яку вони дарують людям, і звернулися до меценатів, аби ті любили українське мистецтво «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені». Меценати, як почула Дана з розмови двох поважних чоловіків, одягнутих у світлі костюми й при краватках, – переважно члени Волинського українського театрального товариства. Це товариство заради того й було створене на початку тридцятих років у Луцьку, щоб підтримувати театр фінансово.

– Меценати, яким і самим не завжди є що жувати, – пожартував один з чоловіків. – Так-так, пане Модесте. Не такі ми багаті, щоб могли осипати театр грошима. Іноді й посеред свят на пісну дієту доводиться переходити. Але свою