Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

не обійтися. Адже з самих початків театр грав польською і єврейською мовами, добре знаними його засновником. А коли Ян Загурський одружився, то почав робити постановки ще й українською. Так побажала молода дружина українка, яку Ян просто обожнює. Отож перед корінними жителями Польщі театр виступає польською, на етнічних українських землях, що за Ризьким договором 1921 року відійшли до Речі Посполитої, – українською, а в містечках і селах, де переважає жидівське населення (а таких у Речі Посполитій багато), – єврейською. Така тримовність дає змогу завойовувати широку аудиторію, але разом з тим постійно потребує і доброго перекладача.

Найбільші касові збори театру дають саме єврейські містечка. А їх у Речі Посполитій чимало. Скажімо, в Любомлі, що у Волинському воєводстві, понад 93 відсотки населення – іудеї. Кожному виступу в такому населеному пункті передує зустріч з равином – він і є тим ключиком, який відмикає двері до аншлагу. Під час неї Загурський домовляється про відсотки для превелебного від проданих квитків. Після того равин на богослужінні закликає свою слухняну паству приходити на виставу – «бо ви таки знаєте, що єврей має бачити єврейську класику, а як вона ще й нашою мовою, то ми таки повинні це чути». Кожен превелебний ребе легко йде на угоду з Яном Загурським, бо який же єврей відмовиться хай від маленького, але ґешефту. Але й для театру така неписана угода вигідна, бо гарантує повну залу, овації публіки і добрий касовий збір.

Дана і не думала, що так просто можна отримати місце у театральній трупі. Їхала до Мацейова, щоб зустріти там Юрка. Не просто ж так він говорив їй про це містечко між Ковелем та Любомлем! Усю дорогу проплакала. Уявляла, що в цей час твориться у селі. Але що все те порівняно із зустріччю, яка на неї чекає. Мабуть, Юрко спочатку здивується. Авжеж, неймовірно здивується. Він же навіть не сподівався на такий вчинок, думав, що вона така ж, як усі інші сільські дівчата – не сміє піти супроти волі, змириться, вийде за нелюба. А потім… Потім він аж підскочить від радості. А тоді пригорне її, міцно-міцно… А тоді… Господи, як же вона скучила за його поцілунками!

Розшукала у Мацейові театр, який справді виступав у містечку вже третій день. Але там про Юрка ні слухом, ні духом. Авжеж, усі пам’ятають цього статного хлопця з Туричів, який минулого року кілька разів зіграв Петра, коли їхнього актора «позичили» до Львова. Але цього року його ніхто не бачив. Дана запанікувала: що ж робити? Про повернення додому і мови не могло бути – вона ж зірвала весілля, до якого стільки всього було підготовлено, зганьбила і батьків, і Степана. Як тепер появитися їм на очі? Та й сама на все село зганьбилася.

Загурський пройшовся по ній своїм терново-чорним прискіпливим оцінюючим поглядом.

– Дитинко, а заспівай-но щось для душі, здивуй пана Яна.

Дана знітилася, віднікнулася – вона ніколи не співала на чиєсь замовлення. От з дівчатами або для себе – інша річ. Але він наполягав і вона зрештою здалася. А як завела першим голосом «Посію я огірочки», то про все забула. З нею завжди так: почне співати і ніби від землі відривається. Цього разу повернулася з небес на землю тільки тоді, коли почула дружні оплески.

– О, холєра ясна! О, матка боска ченстоховська! Який янгольський голос! Яке сопрано! Який діамант! Та його ще трохи підшліфувати – і таке сяйво буде, що куди тій опері! – Загурський аж розчулився, змахнув сльозу, згріб Дану в оберемок, закружляв навколо себе. А тоді поставив на землю і запропонував: – Залишайся у нас. Я якраз підшуковую молоду героїню, яка не тільки б грала, але й гарно співала.

– Але ж я… Я ще ніколи…

– Всі колись починають із «я ще ніколи». Але, як кажуть у ваших селах, не святі горщики ліплять, – усміхнувся Загурський. – А ти маєш все, необхідне для акторської роботи. Врода – це раз, гарний голос – два, характер – три.

– Звідки ви знаєте мій характер? – здивувалася Дана.

– Холєра ясна! Дитинко моя золота! Та щоб вчинити так, як вчинила ти, треба мати ого-го який характер. На таке відважується хіба що одна з тисячі. А може, й одна із мільйона. А для театру ще один плюс – ти, дитинко, говориш українською і польською мовами. Це великий плюс. Я навчу тебе ще й єврейської. Та ти в мене так засяєш, як…

Мабуть, він хотів сказати, «засяєш, як Тала», але раптом осікся, прикусив язика. Бо хіба можна, хай навіть заради красного слівця чи заради заохочення, порівнювати когось із його незрівнянною Талочкою!

«Життя смугасте, як зебра. Але за чорною смугою неодмінно мусить бути біла», – любить повторювати Загурський. Його театр якраз долав свою чорну смугу. Тому й вирішено було найближчим часом мандрувати селами і містечками, де компактно проживають євреї. І саме Дану Ян Загурський чомусь став брати на зустрічі з равинами. Може, щоб вона прислухалася до єврейської мови, якої він пообіцяв її навчити. А можливо, це просто одна з його маленьких тактичних хитростей – впливати на превелебних равинів юною красою. В усякому разі, без року тиждень актриса Дана Ясницька, яка поки що виходила на імпровізовані сільські і містечкові сцени тільки у масовках, отримала свою першу самостійну роль.

3

Наприкінці вересня Ян Загурський зі своєю трупою вирушив до Луцька. «Маленький Рим на Стиру» давно і не вперше вабив його до себе. І не тільки тому, що в ньому мешкали родичі Тали. І не лише своєю старовиною, яку справжній естет Загурський, чутливий до всього вишуканого й оригінального, надзвичайно любив, – замком Любарта, таємничими підземеллями біля нього, дивовижним поєднанням різних архітектурних стилів будівель, численними різноконфесійними храмами, що мирно вживаються на невеликій території древнього острова, омитого водами Стиру та його притоки Глушця і відділеного від пізніше збудованої частини міста кількома