Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк
Зомбі вмить скидає маску: запальничка у тремтячих пальцях біля цигарки, цигарка біля скривленого рота, сльози – градом, ридання на всю квартиру.
– Ви ще не помітили, що його немає?! Справді не помітили? То огляньтеся, подивітеся – де він? Де? Гей, Едю, коханий! Де ти? Змився мій Едуард Васильович! Злиняв! Повіявся шукати іншу! Кльовішу! Суперовішу! Крутішу! Багатшу! Дурнуватішу! Бо я, бачте, для нього дуже зарозумна і занадто правильна. Йому зі мною нудно! Йому зі мною складно! Я ставлю зависоку планку, а йому ліньки підніматися, він би краще попід нею проскочив, як усі нормальні люди.
То от звідки ця асиметрична кострубата стрижка замість розкішного волосся, цей дивний папужий окрас, ці смердючі цигарки, від яких вона вже не те що зжовкла, але й позеленіла. Бідолашна дівчинка! Бідолашненька… Це ж як вона хотіла його зупинити, утримати біля себе! Це ж як намагалася змінитися, підлаштуватися під його натуру. А натура ж примітивна. Він ніколи не підніметься до неї, до цієї дивовижної дівчинки. Дана це ще тоді зрозуміла, як побачила їх. Той Едик зразу їй не сподобався, з першого ж погляду. Але Віка… Вікуся… Вікторія…
Дана й гадки не мала брати квартирантів у свою другу кімнату. Навіщо? Грошей на хліб і до хліба вистачає. Та й самотність її ніколи не пригнічувала, навпаки, вона давно до неї звикла, навіть дорожила нею. Встаєш, коли виспишся, а не коли треба (а воно ж іноді до світанку не спиться, а тоді як у криницю впадеш), ходиш собі по квартирі, у чому заманеться – хоч у негліже, їсиш, коли хочеться, а не тоді, коли прийнято обідати чи вечеряти, ніхто не заважає, ніхто не контролює, у закутки не заглядає. Вона потім і сама не могла зрозуміти, як відважилася поміняти своє блаженне усамітнення на цей клопіт.
Якось сусідчина донька запросила її на концерт. Авжеж, сказала, вона знає, що пані Дана дуже любить сцену, добре розуміється на музиці, вокалі, працювала в царині культури. От і вирішила порадувати мамину сусідку. Тим більш, що квитків купувати не треба, бо це іспитовий студентський концерт. А заодно хай би пані Дана оцінила її студентів, сказала свою думку.
Ось тоді Дана і почула, як Віка грає її улюбленого Моцарта… Важко було повірити, що таку складну партитуру виконує студентка третьокурсниця. А після концерту – трохи сумовитий, а трохи роздратований Тамарин вердикт:
– Ще один безперспективний талант. Абсолютно безперспективний!
– А це ж чому безперспективний? – здивувалася Дана.
– А тому, шановна пані, що Божу іскру дівчина має, а шансів її роздмухати – нуль, абсолютний нуль. Може, буде викладати сольфеджіо у якійсь містечковій школі. Але щоб стати тим, ким би могла… Сільській родині та її іскра – як старому ксьондзові «Макарена», батькам – аби бульба гарно вродила. Та й вона мала б головою думати, а не одним місцем, тим, у якому розум і не валявся. Напало на неї, бачте, велике-превелике, палке-препалке, просто-таки неземне кохання. Хм… Напало та й підкосило, як африканська малярія європейського туриста.
– Кохання підкосило? А чого ж не окрилило? Як ти можеш так говорити, Томцю? Ти ж усе-таки людина мистецтва.
– Не смішіть мене, пані Дано. Я просто викладачка. А щодо кохання… Може, колись, у ваші древні романтичні часи, воно й давало людям крила. Не знаю. Але зараз… Якщо й підняло воно це здібне, але якесь геть старомодне дівча, то ненадовго, скоро гепне її з висоти, кине прямісінько посеред каструль та памперсів. Завести в такому віці сім’ю – значить, поставити хрест на своєму таланті, – Тамара мало на крик не зривається. – До речі, їм жити ніде. Вікторії доведеться вибратися з гуртожитку. А цей… Едуард з кількома хлопцями квартирує. Теж не варіант. Може б, ви їх прийняли, Дано Дмитрівно? У вас же є вільна кімната. То поділіться і платнею трохи поступіться, щоб у них хоча б на бульбу з тюлькою залишилося.
Дану чогось зачепила за живе ця нервозна тирада. Древні романтичні часи… Старомодна дівчина… Безперспективний талант… Томця явно перегнула палицю. До чого це все?
– А чого? Хай приходять. Поки що поживуть, а там побачимо. Казала мені колись одна дуже талановита актриса і не менш гарна людина: «Як допоможеш обдарованню, хоча б самим мізинчиком його підтримаєш, то й тобі Бог допоможе, бо ж талант – то його промисел». Може, й мені доточить Бозя кілька літ до мого довгого віку, – усміхнулася.
Віка, як тільки вони поселилися, кинулася шукати підробіток. То на дитячому ранку грає, то якісь рекламні листівки розносить. Едик опуститися до такого не міг. Він хоче бути тільки студентом. Навіщо такі неповторні роки марнувати – щоб потім і згадати нічого було? До того ж, його татко сплачує за синове навчання. А Вікуся на державному. То хай би її батьки підкинули трохи – на квартиру і проживання. А то бач, які хитрі…
Ні, він Дані зразу не сподобався. Красунчик, з гарними манерами, але в’юнкий якийсь, верткий, ненадійний. Як Віка могла у нього так закохатися? Але ж закохалася. А хто кохає, той спокою не має. Здається, так колись Димка говорила. Та якби ж не було тільки спокою. А тут, значить, куди гірше: кохання у вікно, а зрада – у двері.
– Дано Дмитрівно! Що мені робити? Що мені робити?! Я ж його люблю! Я б усе простила, якби тільки він повернувся.
От питання так питання! Звідки вона може знати, що має робити Віка? Хто взагалі може це знати?
– Я ж заради нього посварилася з батьками. Вони ж і сердилися, і просили, і вмовляли. Той хлопець, який до мене сватався, все б для них зробив… Його батько фермер, дуже відомий у