Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк
– А мо’, лучче до неї бабницю[49] привести?
Молодуха перевальцем втікає, смішно закидає ноги у величезних запилюжених капцях, ще голосніше ойкає. Парубота – за нею. Зловили, налетіли всім гуртом. Молодуха не пручається, кидається обнімати і цілувати парубків.
– А бодай тобі пес губи облизав! – крикнув котрийсь із них. – Хлопці, молодуха вусами лоскоче!
Зірвали вельона і нумо реготати, аж за боки беруться. Під вельоном справді вуса мригають – Віталькові, з-під сукні на траву біла подушка випадає. Хтось штрикає у неї гострою палицею, розриває пішивку, з пішивки на все подвір’я пір’я розлітається. Знов регіт на всю вулицю.
Знали капосні, що молодуха підставна, добре знали. Але весь цимус у цьому розігруванні викрадення, або як ще у Туричах кажуть, умиканні молодої. Набігаються хлопці за підставною, набавляться, нарегочуться, тоді і справжню мусять знайти і таки умикнути. А потому вже будуть за неї викуп у молодого правити. А молодий хоч і направду стіменний, але ж не бідний. Роз’ярять його збитошники, змусять калиткою потрусити. О, Степцьо Охрімчук за свою молоду дасть стільки, скільки вони скажуть, тож можна добре вторгувати перед весіллям.
Дана сидить на горищі клуні, дивиться крізь продушину у солом’яній покрівлі на передвесільну веремію у дворі, на те, як її завзято шукає парубоцьке «військо», і до болю кусає губи. Кому смішки, а їй плакати хочеться. Бо весела забава закінчиться, а для неї все тільки почнеться – після вінчання вже нічого не повернеш. Нічогісінько! То вже на все життя. А вона як подумає про Степця… Що він цілує… бр-р-р… Що з ним в одній постелі спати лягати… Ой, Божечку!.. Що його рука з руденьким волосинами до її грудей торкається… І так з дня у день, з року в рік. Аж поки вона зістаріє. Вночі – Степцьо, а вдень – корова, свині, кури, гуси, бульбиння, бурячиння…
Уявила, як вона сидить на Охрімчуковому полі. На низенькому дерев’яному ослінчику, підперезана вовняною хусткою, обтикана теплими лахами. Пронизливий вітер аж завиває, за щоки хапає. А вона стогне від болю у попереку, як Уляна Охрімчукова, і чистить буряки. А тоді йде до хати. І знов ніч. І знов Степцьо. Нелюбий, немилий, нежаданий… Господи!.. Що ж вона наробила?! Ні, це не вона. Не вона! Не-во-на!!! Вона не хотіла. Це… А хто?
Після зимових святок Юрко більш не пішов до школи. Ні, не тому, що пані Яніна повернулася до своїх школяриків. Ескулапи, у яких вона обіцяла довго не затримуватися, так і не поставити стареньку вчительку на ноги. З воєводства направили до Туричів іншу пані, зовсім молоденьку випускницю Луцької польської гімназії. А Юркові сказали – зась.
Що з того, що Юрій Гориславець закінчив гімназію і ще й три роки в університеті Яна Казимира вчився? Що з того? Чогось же його звідти виключили. І солтис на нього дуже сердитий – за хор церковний, що взявся не тільки за духовні піснеспіви, але й за українські народні пісні. А Михалко Косінський якось сказав, що цього «професора недоученого» треба було б у Березу-Картузьку[50] запроторити: хай не корчить мужик репаний із себе пана, хай знає своє місце. Та й хто йому дозволив у польській школі книжки мужицькі дітям читати? І чи не бардзо багато він говорить у селі?
На Благовіщення[51] у Туричі приїхав Федір. Його важко було впізнати: притих, споважнів. Навіть зовні змінився – акуратно постригся, одягнутий у чорне пальто з добротного сукна, з-під пальта сірий шарфик розвівається, на голові капелюх. Привіз гостинці усім, кого знав. Юркові – книжку «Перехресні стежки» Івана Франка, Дані – червоні дукачі, Димці – чорну шальоху з червоними квітами, Катерині й Настині – по дерев’яній іконці із зображенням святого Пантелеймона-цілителя.
Димка сказала, що ту хустку на смерть буде тримати, хай її запнуть нею, як до Бога будуть проводжати. «А я’! То така шальоха, що й перед Богом не встид у ній стати». А Данина мама опинилася ні в тих ні в сих, не знала, що робити: не хотіла вона гостинця від того городського «спудента», хоч він тепер справжнім паничем видавався, але ж як відмовитися від ікони? То ж гріх – не прийняти образок. Певно, хитрий Федірко на те і розраховував, підбираючи подарунки. І не прогадав, навіть опинився за празниковим столом у Ясницьких.
Чогось саме те, що Федір обідав у Ясницьких, найбільше зачепило Юрка. Його Настина не те що на поріг, але й до воріт не підпускала. І Дані голову прогризла: «Забудь! Викинь з голови! Навіть не думай про цего воропаху!» Дана шукала підтримки у батька. Той спробував заступитися: «Ну, нема у него стіко землі, як в Охрімчуків. То й що? Чи ж у нас землі мало? І ділити не тре’, бо доця – їдиначка. Вистачить їм на всеньке життя, аби любилися. Хай би Дана сама вибирала».
«О! То ти не на мому боці! Ти завсігди на неїному, теї Катерини свеї. Мало тобі, що я через неї у молодості наплакалася? Мало, що через неї у мене скіко чєсу дітей не було – бо то вона закляла? А таки вона! Вона, щоб на неї так індики брехали, як на мене брехали у селі. Мало цего всього? То теперка зновика через неї страдати маю? Самі з нею не зійшлися, то хочете дітей звести? Та неїн син і нашу землю за вітром пустить. І зостанеться наша дитина, як у полі гола стебелина. Отаке щістя її жде з тим Книгою. Непутящий він».
