Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

– Вітальку…

– Чого це ти, Данцю, сенди-тенди садком бродиш та траву толочиш? На ній же роса як біб – ноги змочиш, зновика носиком шморгати будеш.

– А баба Димка казала: як купаєш ноги у росі – повтікають болячки усі.

– Так то ж у вранішній.

– А хіба вранці буде не ця сама роса?

– Ця сама, тіко тоді вона сонечка нап’ється та й иншою стане. Ішла б ти спати, розумахо, – мудруєш, як стара.

– Я не стара, я молода, – заперечує Дана.

– То, мо’, ти до Віталя на здибанку крадешся? – мамин голос із суворого стає жартівливим. – Спить він давно без задніх ніг. Королюки ще вчора своє сіно з лугу забрали, то в них уже їдним клопотом менше, мона й поспати. А нам доведеться ще завтра два кіпці з-під лісу перевозити.

– Старий спить. А от Віталь, певно, дівкам зуби замовляє. Хвалилася Мілька, що нагледів уже собі котрусь, бо занадився аж на другий кінець села, на Пігуновий куток, ходить туди щовечора, як кіт до комори, – засміявся тато.

– А хто ж тоді із вилами стоїть? – здивувалася Дана.

– З якими вилами?

– А ви-те казали, він не хоче підсобити вам своїми вилами сіно складати.

– А-а-а, почула наша доця дзвін, та не знає, де він. – Тато провів граблями від вершечка копиці донизу, вирівнюючи її круглі боки і скидаючи на землю розпатлані трав’яні віхті, попідгрібав розтрушене у шопі сіно докупи, розставив руки: – Спускайся, Настино, звідтам, бо вже головою стелю у шопі підіпреш! – наказав мамі. А як спіймав її і на землю поставив, до Дани повернувся. – То я, Данцю, на Каїна так насварився.

– А де цей Каїн живе? Теж на Пігунівці?

– Ні, доцю, він нетутешній.

– То як же ви-те його бачите? І за що сварите того нетутешнього дядька?

– От причепа мала! Той дядько Каїн жив ще за царя Гороха, коли людей на Землі було трохи. Жив-жив, землю орав, але ні радості, ні спокою не мав. А все через те, що заздрісним вельми був. Заздрив пташкам, бо ж вони вміють літати і співати, а він – ні. Заздрив зіркам, бо вони вміють світити, а він – ні… Згризала його та чорна заздрість проклятуща. Якось позаздрив своєму молодшому братові Авелеві, що Бог у того прийняв жертву, а в нього – ні. Заманив Авеля на поле, за копу зі снопами, та й прохромив його вилами. Бог прокляв Каїна так, що ні земля, ні вода його не прийняли. Прийняв їден тіко місяць. Коли він отакий круглий, як оце зараз, і найближче підступається до землі, то добре видно, як на ньому Каїн Авеля на вилах тримає. Придивись, Данцю, добренько і побачиш.

Дана хутко затуляє очі долонями. О ні! Ні-ні! Вона на таке не буде дивитися! Нізащо! Це ж так страшно! Але за мить цікавість перемагає страх. Хм… І як же вони там стоять? Вона розплющує одне око і позирає ним крізь розсунуті пальчики. Тоді опускає долоні, закидає голову і вже обома широко розплющеними очима розглядає величезний круглий диск. На ньому хилитаються якісь таємничі тіні. Здалося, хтось бгає їх у довгих невидимих пальцях, як пластилінові брусочки, щось виліплює, формує з них. Ще, ще, ще… Два згустки темної матерії розділилися на блідому тлі, відкотилися в різні боки, набули людських обрисів. Двоє чоловіків… Один з вилами в руках. А на них…

– Я їх бачу! Бачу! – злякано закричала Дана і кинулася до мами, вхопилася за спідницю, вткнулася обличчям у теплий поділ, пропахлий сонцем і сіном.

– Не заважай, Данцю! Чого це ти, як зайченя під осикою? – відтрутила її мама. – Скіко разів тобі повторювати, щоб спати йшла. От ничка[44] мала! Де то бачено, щоб діти вночі не спали, росу ногами збивали та на повного місяця витріщалися? Не треба на повню дивитися. Недобре це.

– А якщо… Якщо місяць так близько… Дивітеся, він же над самою тополею, аж до вершечка торкається. А якщо той… Каїн… Якщо він візьме та й перескочить з місяця на тополю, а тоді злізе на землю? От візьме – і цибне[45]. Прямісінько у наш двір…

– От дурний дітвак! – зітхнула мама. – Ти б, Дмитре, думав, що дитині посеред ночі годзікаєш. Їй же що не скажи, то вона собі домалює. – Ввігнала вила у сіно, сперлася спиною на березову підпору шопи і притулила Дану до себе. – То тіко так здається, що місяць близько. Тіко здається, Данцю. Насправді він вельми далеко. Вельми-вельми…

– Як від нас до Пігунівки?

– Далі.

– Як від нашого села до міста?

– Набагато дальше.

– Так далеко, що поїздом треба їхати?

– І поїздом не доїхати, і навіть аеропланом не долетіти. Не бійся, доцю, – не скочить до нас той страшний дєдько. А все те, про що казав тато, було вельми давно, так давно, що ніхто вже й не памнятає, коли саме. Немає вже на світі ні Каїна, ні Авеля. То тіко тіні їхні, знак такий, значиться, от як знимка в хаті на стіні. Щоб люди дивилися і не забували, що то гріх вельми великий – коли брат брата…