Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

Мелешко шпацірує селом не з примусу – він не при службі. Дехто каже, що й не зовсім при глузді – одна клепочка не вельми добре до мізків припасована. Але хто це, скажіть, може заглянути у Мелешкову голову, щоб побачити, які там у ній клепочки і як вони купи тримаються? У кожного своя голова, от хай кожен і длубається у ній – може, там ще й не одна клепочка відпала, може, у когось їх і зовсім немає.

Мелешка нарекли Німчиком, бо народила його Зеня Мартинчина від німця. Згвалтував її рудий шваб, коли товклися у Туричах ті зайди германські. Зеня після того ледь не звихнулася. Ждала вона свого хлопця з війни, а як тепер йому в очі подивиться? Що тільки вона не робила, щоб дитина не народилася. І парилася на розпечених камінцях, і мішки тягала такі, що й плечистому чоловікові не під силу, і зіллям себе труїла. Але Мелешко міцненько вчепився у мамин живіт і все одно народився – всупереч усьому. Тиждень Зеня не брала його на руки, не хотіла годувати своїм молоком, відверталася до стіни, не могла навіть дивитися на мале німченя.

Мартинка сварилася на доньку:

– Хіба ж дитинка винна, що ти її хочеш голодом заморити? Думаєш, у тебе їдної такі народини, з тобою їдною таке приключилося? Та ті вояки чужинецькі споконвіку своє сім’я оставляють там, де воюють. Але ж мати є мати. Це твоє дитя. Мусиш прийняти і полюбити.

А ще Мартинчиного Мелентія називають Соняхом. Він справді схожий на круглого соняха періоду цвітіння. На пласкому обличчі з тоненьким світлим пушком – рудувато-жовті вії і брови, а на голові – копиця волосся такого самого кольору. Коли та копиця добре вимита, то здається аж золотою. А ще у Соняха на лиці завжди наївна, як у малої дитини, усмішка. Мелешко кожне слово сприймає на віру, не розуміє двозначності, недомовок, натяків, підколок. Не раз його через це обманювали – просто так, заради сміху, задля потіхи над наївним дурником. Але він ні на кого зла не тримає. А як, скажіть, можна втримати те, чого немає?

Отож Мелешко перед самим Різдвом розносить останні накази і прохання з гміни. Йому подобається ходити отак селом, заводити поважні розмови з людьми, передавати якісь новини чи прохання від сільської влади, зі школи, крамниці або й корчми. Це надає йому значущості перед самим собою і відчуття потрібності громаді. Мелешкові здається, що ніхто не виконає цю роботу так хутко і правильно, як він. І що цікаво: жодного разу цей добровільний вістовий з нібито не дуже реальним сприйняттям світу нічого не переплутав.

У Туричах більше тих людей, які Мелешка люблять, ніж тих, які над ним підсміюються. І це засвідчив сьогоднішній день. До полудня, коли Німчик-Сонях прийшов до Ясницьких, у нього в руках було вже півторби різдвяних гостинців.

– Христос рождається! – став на порозі, щаслива усмішка до вух. – На Різдво ясниця[42] буде, і по Різдві тоже, – повідомив радісно, ніби виконав завдання гідрометбюро чи його єдиної представниці у Туричах. – Димка казала, завірюха як ниньки вляжеться, то аж до Водохреща дрімати буде. А де ваша красотуля, тітко Настино? Покажіте-но мені мою нєвєсту. Хай-но не вельми бариться, руки в ноги – і до гміни, бо там пошта з міста прийшла і для неї коноверт лежить, а на ньому так і написано – «Ясницькій Богдані Дмитрівні».

– Ось я тобі зараз покажу нєвєсту! Спробуй тіко десь ляпнути таке дурне! – Настина розсердилася на Мелешка, але зразу ж стрепенулася: – Звідки письмо і від кого?

Чогось їй раптом згадався батько. Його, либонь, давно на світі немає. Але мо’, він щось зоставив їм з Хотинкою в тій заокеянській Америці? А мо’, які родичі по татові звідтам обізвалися? Могли ж у нього бути инші діти. Цікаво було б дізнатися, які вони.

Ні, звідки і від кого, Мелешко не знає – не казано йому, а сам він читати не вміє. Але коноверт гарний – синій, як небо весною, а на синьому – золота звізда і віночок зелений, мо’, з ялини, а мо’, із соснини. Хай Богданця хутчіше біжить та забирає те посланіє. Він би й сам приніс, він би для неї що завгодно і звідки завгодно доставив, бо ж то така красотуля, така царєвна, але у гміні сказали, треба, щоб вона сама прийшла. Бо коноверт грубший, як положено, і розписатися за нього треба.

Дана ще ніколи не отримувала листів і сама не писала нікому. А навіщо, коли всі, кого вона знає, живуть у Туричах. Але ж не став би хтось із Туричів залишати для неї у приміщенні своєї ж гміни цей блакитний конверт із різдвяною зіркою, що здається таємничим посланням з іншого світу.

Тільки вийшла на вулицю, розкрила конверт. У ньому вітальна листівка і дві світлини: на одній вона біля напівроздягненого осіннього кленочка, а на другій – Димка, з ціпком у правій руці і півниками-смоктунцями в лівій. Це ж Федір знімкував! Авжеж, він. І листівка також від нього – з різдвяним вітанням і обіцянкою приїхати, як тільки складе іспити і збереться додому, тоді по дорозі і заскочить на день чи два. А під вітанням: «Обнімаю тебе міцно. Теодор».

Стішилася листом як мала дитина. Прибігла додому, мамі показує, а та хмуриться та руками відмахується. Її не цікавить письмо зі Львова, вона думала – мо’, з Америки, мо’, якихось кілька долярів хтось прислав. Дана покрутилася біля печі, вкинула у горнятко трохи куті, що, поки вона бігала, встигла зваритися, присмачила її горіхами, маком та медом, поклала у полумисок кілька пісних пирогів, спечених до святої вечері, два яблука і гайда до Димки – треба ж віддати світлину. Федір обіцяв про Димку Калапушу у газеті написати, казав, що й портрет її там