Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

Нє, ну нема правди на світі! Тут гнешся, гнешся, копійку до копієчки тулиш, гривню до гривні складаєш і все одно не вистачає. А вона – «пташка вільна, що не сіє і не жне», а грошей кури не клюють. Скоро сто років стукне, а ди-но як сагонить: білі штани, білі мешти, шляпа, як на хранцузькій мадамі, на шиї – пацьори, на пальцях – аж два перстені. І нащо вони їй? От нащо, скажіть мені, кумо, старій печериці ті перстені? Мабуть, боїться вдома зоставляти, щоб ті неїні діаманти хтось не вкрав, бо ж то великі гроші. Отаку спонсорку, таку меценатку нашому тіятру Бог послав. Коби ще й нам з вами де знайти таку».

Ну що ти їй скажеш? Що все залежить не від того, скільки в тебе грошей, а й від готовності ними поділитися? І що дехто бідний не тому, що не має, а тому, що мало, мало і мало. Так не повірить же Лідуня. «Еге, коби в мене був мільйон, то, може, б і я щось комусь вділила». Можливо… Дана уявляє Лідине обличчя, коли вона про неї говорить, і усміхається.

– Спи вже, стара меценатко! Може, тобі й справді у сні мільйон присниться.

Сама собі наказала. Сама себе не послухалась.

Згадала, як вранці прибігала секретарка з сільради. Захекалася, розчервонілася, очі аж блищать від цікавості.

– Пані Богдано, до нас у сільраду з обласного телебачення телефонують. Питають, чи ви часом не та сама Дана Ясницька, про яку столична газета написала? Ось подивітеся, осьо-сьо, на третій сторінці. Це не ви на фото? Тут написано – з Полісся, але не відомо, звідки точно. А ще написано, як ви зі свого весілля втекли. Це справді таке було? Вони прочитали і хотіли б передачу зробити. Якщо це раптом справді ви.

Дівчині так не терпиться почути ствердну відповідь, що вона не може встояти на місці. Авжеж, їй би так хотілося, щоб це була та сама Дана, щоб до них приїхало телебачення, і вона б тоді розказала, вона б тоді…

Дана перечитує статтю. Хто ж це написав? Онука якоїсь актриси. Коструба… Дана вже й не пам’ятає такого прізвища. Але скільки ж тут вигаданого. Чи то пані Коструба тій своїй онуці більше наговорила, ніж було насправді, чи авторка сама передала куті меду. Бо історія така романтична й солодка, і така далека від правди… От тільки фото… Фото справжнє. Де ж воно взялося? Ага, тут же написано: «З сімейного архіву Лариси Коструби…»

– Ні, то не я, не я, Віруню. Хіба мало в Україні Богдан? Чи таке вже рідкісне прізвище Ясницька?

– А не таке вже й поширене!

Віруня розчарована, так розчарована, що навіть забуває забрати газету. Повертається і біжить до сільради, бо зараз будуть знову телефонувати, і їй доведеться говорити зовсім не те, що вона вже подумки заготувала.

Господи, коли це було! І якою вона була! Дана дістає залишену Вірунькою газету, роздивляється світлину. Красуня з пишною пшеничною косою, з бровами, високо піднятими і ніби зламаними – як чаїні крильця. От хай вона такою і залишиться. Ось такою…

Надворі тихо як у вусі. А дерево все одно скрипить. Тихесенько так, ледь чутно, але скрипить. Такого ще не було – зазвичай, воно скімлить у вітряну погоду. Що ж тобі так болить, старий осокоре? Що не дає тобі спокою, розтроюджує твою зелену пам’ять? Розкажи, може, легше стане. Вона готова слухати хоч до ранку – все одно ж навіть після снодійного чаю не спиться. І цій місячній ночі кінця-краю немає. А може, ти скрипиш на розлуку? Авжеж, вона завтра поїде. Але ще приїде. Хотілося б вірити, що приїде… А перед тим, як їхати до міста, суворо-пресуворо накаже Тимошеві, щоб і підійти до її осокора не смів. А то в жабу його перетворить або в щура. А його Лідку – у куницю або в тхорицю. Так і скаже.

Підійшла до вікна, задивилася у сад. На вершечку старої розлогої антонівки вмостився великий круглий місяць. «Ніби зібрався місяченят висиджувати. Як пінгвін своїх пінгвіненят на крижині», – подумала й усміхнулася. Зсунула фіранки – нема чого тому витріщаці небесному за нею підглядати. Поети про такі ночі вірші складають, композитори пісні пишуть. Сама вона он скільки їх переспівала. Але… Ні, не те, щоб вона зовсім не любила такі місячні ночі. Тільки тривожно їй якось такої пори, сама не знає, чого, але тривожно – млість у грудях розливається, дивна туга вселенська серце тисне, жаль хапає – за чимось так і не розгаданим, не осягнутим, не спійманим, не випитим до дна, а то й навіть не пригубленим. І ще цей непояснимий, якийсь аж містичний острах, який завжди навіває повня.

Тоненька щілина між двома батистовими половинками з мережками по низу наче полум’ям взялася. Дана одним порухом розсунула фіранки. Здалося, то звіддаля, аж з Димчиного хутора, вересовий кущ світиться. А мимо нього кінь біжить, копитами б’є. І кольорові стрічки розвіваються, і паперові квіти лопотять на вітрі, і тонкий шлейф аромату весільного короваю, наче прозорий вельон, того коня наздоганяє.

Покровонька покрила у Туричах не одну дівочу голівоньку. А Данину оминула. Не довелося нічого й пояснювати – ні мамі з татом, ні Степанові. Ще після другої Пречистої, уже як попоралися на городі – зібрали бульбу, моркву, просушили і сплели у вінки цибулю і часник, постинали круглі капустяні голови, що цього року й справді виросли, як цебрики, – Уляні Охрімчуковій стало не до весілля. Біль скрутив їй поперек так, що вона