Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк
– Багато будеш знати, то хутко постарієш. Іди собі грайся, – тато підштовхує Дану і вже у спину вона чує: – От причепа мала! Все їй кортить знати.
Приміщення школи справді було те саме, яке під час світової війни започаткували січові стрільці, а збудувало толокою все село. У Туричах з тих часів залишилося всього кілька будівель, що дивом не згоріли, серед них і школа. Та й після війни село ще довго спокою не мало. За кілька років воно побачило однострої кількох армій. Після австрійських та царських вояків, які аж два роки по черзі човплися на цих землях, тут добряче потовклися німці. За німцями прийшло військо Директорії, тільки селяни разом з ним повірили у свою державу, тільки почали церкву українськими вишиваними хоругвами обставляти, а село вже окупували поляки. Поляків відтіснили червоноармійці, але недовго протрималися, знов поступилися полякам. І на тому все спинилося. Бо цього разу Волинь за Ризьким договором 1921 року надовго опинилася під Польщею.
А 1922-го приміщення, в якому усі ці неспокійні роки розміщувався військовий штаб як не одної, то іншої армії, вирішили використати за його первісним призначенням. Воєводство запросило з Любліна учительку, завезло польські підручники. І діти поліщуків почали прилучатися до освіти польською мовою. Наступного року з’явилася ще одна вчителька, потім приїхало двоє чоловіків. Оленка Машлаєва мала стати однією з перших учениць тієї школи. Але до того моменту залишалося ще півтора місяці. А поки що буяла верхівка літа, село жнивувало, робило запаси на зиму собі та бидлові.
Дана заплющила очі і відчула, як пахне сіно, – луговою м’ятою, материнкою, роменом, гусячими лапками і ще чимось таким, духмяно-нерозгаданим, дитинно-чистим, до болю своїм, рідним… Яке диво – людська пам’ять, що навіть через кілька десятиліть повертає геть усе, від рідних облич аж до запаху тоненької лугової травинки.
… Пізній вечір. Тато з мамою пораються на подвір’ї біля сіна. Вони почали згрібати його з покосів під лісом, біля Самітникового урочища, ще зранку, як тільки сонце випило росу. Орудували граблями та вилами до полудня, похапцем перекусили із сидора, прихопленого з дому, і знову до роботи. Дуже поспішали, бо Димка сказала, що ось-ось має початися моква. А якщо Димка каже, що буде дощ, то краще все-таки сіно згребти і сховати, бо як піде вода і перетворить його у поплаву, то бидлові голодна зима уготована. А голодне бидло, то й уся родина може класти зуби на полицю.
Привезли сіно, складене на фурманці височенною горою і прив’язане до полудрабків мотузкою, ввечері, а скидали та ховали в шопу аж за північ. З великого оберемка сухої трави, нанизаної татом на вила, вислизнула ящірка, гепнулась зеленкувато-сірою спинкою об землю, перекинулась на пузо і чкурнула у спориш. Вочевидь, коли батьки збирали сіно з покосів і носили його на віз, вона, заскочена зненацька і причмелена від липневої спеки, не встигла втекти, сховалася у тому оберемку. От тепер і доводиться рятуватися від рудого Чалапуна, що настовбурчив вуха і з голосним нявканням кидається на кожен порух у сіні – на жуків, цвіркунів, світляків, метеликів. Та спіймати плазунку непросто – тільки хвіст, залишений нею, так і звивається перед здивованим і трохи переляканим Чалапуном. Він вдарив по тій безголовій зміючці лапкою, але їсти не став.
Мала Дана також вперше бачить таке диво – хвіст з чітким, ніби викарбуваним узорчиком на місці розриву, що рухається сам собою. Їй шкода ящірку, вже й непрохані сльози підступають до повік, вже й кулачки до зарюмсаних очей тягнуться. Але мама заспокоює: ящірці не болить, зовсім-зовсім, у неї виросте другий хвостик, ще кращий і ще довший.
Місяць завис над подвір’ям, як діжа з білим тістом. Здається, ось-ось та діжа хитнеться, перекинеться, і тугий заміс потече на хату, на сад, на пахуче, пересушене сіно, що аж потріскує під ногами, на стомлених гнідків, випряжених з воза і прив’язаних до стовпця біля старої груші, під якою стоїть цебрик з вівсом і потертими буряками.
Хата на подвір’ї ще зовсім нова, навіть не пофарбована. Пофарбують її після того, як город запорають, ближче до холодів. А зараз вона світиться жовтими дерев’яними боками і пахне сосниною. А от груша за хатою ще довоєнна. Вона, як суворий чатовий, стояла біля попелища, поки господарі в іншому селі притулку шукали. Чатовий під час війни зазнав поранення: зі старезного шорсткого стовбура стирчить чорний кавалок заліза. Тато каже, то осколок від снаряда ввійшов у дерево і залишився у ньому. Чи болить груші те місце, куди він врізався? Мо’, трохи й поболює ще. «Але ж бачиш, доцю, груша не всохла і грушки родить. Життя, значить, взяло гору, перемогло смерть».
– Що ж ти, гаспиде, робиш? Краще б тими своїми вилами сіно підсобив складати, а ти…
Тато дивиться в небо і грозиться комусь кулаком. Голос його втомлений, трохи охриплий і сумний.
– А я’, то такий, що підсобить у роботі, жди-жди, – зітхає десь угорі мама.
Дана задирає голову. Мама стоїть на копиці, приймає оберемки, які тато закидає вилами, розкладає сіно по вершечку і втоптує його ногами. Копиця у шопі вже висока, аж по стелю, мама на самому її чолобочку здається зовсім маленькою, як дівчинка-політок[43]. Дані аж лячно, щоб вона не впала згори. Але про кого це тато з мамою говорять? Може, про Королюкового Віталя? Вчора мама сміялася, що цей шалапут завше такий швидкий, як рак на греблі, зате від роботи втікає, як пес від мух. Авжеж, у Віталя зимою льоду не допросишся, не те, що в жнива помочі.
Дана озирнулася, але нікого не побачила. Обійшла шопу, позаглядала за низенький пліт, що відгороджує садок від подвір’я. Тоді переступила через ту символічну плотяну загорожу, пройшлася стежкою у саду до тину, плетеного з лози і обсадженого живоплотом. За тином – садиба Королюків.
