Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

Дана шарпнулася, але жінка міцно тримала її за руку.

– Не пустуй, маленька дзиґо… Бо як приїде мама, я їй розкажу, яка ти нечемна. Ідемо додому, тобі обідати пора.

Вона назвала Дану якимсь дивним іменем. Дана такого ніколи не чула. Але чого вона її так називає? Може, ця жінка сліпа? Чи просто погано бачить? Недобачила, от і прийняла Дану за свою дівчинку, у якої є такий самий малиновий светрик. Але жінка раптом нагнулася і смикнула Дану за нижній ґудзик.

– Бач, теліпається на одній ниточці. Може загубитися. Давай я його відірву, заховаю, а вдома пришию.

Отже бачить, якщо навіть таке вгледіла. Дана поспіхом відірвала ґудзика і затисла у кулачку. Ще не хватало, щоб ця чужа жінка забрала його собі.

– Мене звати Богдана, – чемно пояснила жінці.

– Ох ти ж моя фантазерка! Вчора була Дюймовочкою, позавчора Білосніжкою, а сьогодні вже Богдана. А це ж із якої казки? Я тобі такої не читала.

Дивна якась жінка. Приємна, гарно вдягнена, загадково пахне, але дуже дивна. Що вона говорить? Яка Дюймовочка? Яка Білосніжка? Дана навіть не чула про них. Мама розказувала їй казки про Івасика Телесика, про курочку рябу, про хитру лисичку і вовчика-братика. Тато про фарбованого лиса читав. А про оцих, що вона говорить… І куди це вона її веде?

– Відпустіть мене!

Озирнулася і побачила маму з татом. Вони бігли за нею, такі перестрашені, зблідлі, ніби її вела не жінка, а якесь потворне чудовисько, якась зміюка казкова, що ось-ось підніметься в небо і потягне за собою Дану, назавжди забере її від них.

Рвонулася ще раз, висмикнула спітнілу долоньку і побігла назад. Жінка щось закричала вслід, але вона її вже не чула. Страх, що перекосив обличчя мами й тата, передався і їй.

– Ти чого посагоніла з чужою жінкою? Чого?! – маму ніби пропасниця била.

– Вона сама взяла мене за руку, – виправдовувалася Дана. – Я навіть не побачила…

– Як то не побачила? А куди ж ти дивилася? Що вона тобі казала? Що? – допитувалася мама.

– Казала, що я… неслухняна дівчинка…

– Бо й неслухняна! Не трималася мами й тата, вердзігілька[47] мала. Забрала б тебе та циганка і знаєш, де б ти опинилася? У шатрі неїному, в таборі циганському. Зробили б вони тебе прошачкою і водили по всьому білому світі з простягнутою рукою.

– Цигани чорні, а та жінка біла, – заперечила Дана. – І в пацьорках білих, і в капелюсі з соломки. І ще вона казала, що її звати Марта і що вже обідати пора.

– Авжеж пора, – сказав тато, хутко підхопив її на руки і аж побіг до фурманки. – Пора, моє золотко, пора, смоктунцем сита не будеш.

Тато мовчав і так батожив коней, що ті аж злітали над вогкою дорогою, аж білим милом покрилися. Мама чогось весь час озиралася, ніби хотіла переконатися, що за ними не мчить погоня. Дана вчепилася руками у мамин станик і заплющила очі. Мама мовчки притиснула її до себе. Тільки коли минули два села, коні з галопу перейшли на звичне тюпання, а тато з мамою почали балачку.

Більш її ніколи не брали до міста. Тільки та дивна кароока жінка у солом’яному капелюшку ще кілька ночей снилася, а потім стала забуватися.

Хата Ясницьких ходором ходить. Подвір’я аж двиготить, все на ньому догори дригом: ворота відчинено навстіж, фурманку біля клуні перекинуто набік, сіно в шопі перетрушено, ткані смугасті ходники, якими були застелені лавки біля стола під навісом, аж на тин закинуто… Чалапун також на загорожу вискочив, на ходник приліг, злякано нявкає і шипить, вуха до голови приплюснуті, хвіст – трубою.

А розгарячіле парубоцьке «військо» гасає кругом хати, за кожен кущ, у кожну шпаринку заглядає. Котрийсь із хлопців навіть у собачу конуру носа всунув. Добре, що спритно відскочив, а то б Рябко його відкусив. Авжеж, відкусив би. І не так від злості (Рябко – пес добрячий), як від образи, бо чого б це тому парубоцькому носиськові до його персональної буди, на його законну псячу територію пхатися?

– Де ж тая молода сховалася? Куди ж це вона так забилася? – вдавано бідкається і хапається за голову Василь Мартошин.

– Еге-ге-гей! Молода! Озовися! Перед нами появися! – гукає Матвій Дем’янів. – Не бійся: ми люди хороші, тіко вельми любим гроші. От поторгуємося з молодим, дізнаємося, скіко він готовий за тебе заплатити. Як побачимо, що вельми стіменний[48], то ми тобі хорішого молодого знайдемо! А нащо тобі скупий чоловік? Скупому душа дешевша за гроша!

– О, дивіться! Дивіться! Он вона! – показує котрийсь із парубків на клуню.

З-за клуні появляється молодуха – висока, дебела, з білим марлевим вельоном на голові. Вона голосно ойкає, руками за величезний круглий живіт тримається, ніби в неї перейми вже починаються, ніби ось-ось дитина на світ появиться.

– Хлопці, заходьте з того боку! Ловіте її! Ловіте! – Василь кидається до молодухи.

– Хутчіше, бо поки зловимо, їх уже двоє буде. Он який посаг молодуха на своє весіллє приготувала! – кричить Матвій.