Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк
– Холєра ясна! Та Шолом-Алейхем помер ще в шістнадцятому році, коли світова війна йшла, – не витримує такого невігластва Загурський. – Але я з вами згідний, превелебний, що так уже ніхто не пише. Тільки ж і ви, ребе, погодьтеся, що на сцені у цих краях теж ніхто не говорить на ідиш. Тільки ми. І ми, тільки ми, ребе Нохуме, покажемо вам «Тев’є-молочника». Самого Шолом-Алейхема! На ідиш! Та вже за це…
– Двадцять п’ять! – равин неохоче забирає долоню з тонкопалої руки Загурського.
– Двадцять п’ять? Холєра ясна! Це ж ціла чвертка від усієї виручки. Бійтеся Бога, превелебний! Що ж нам останеться? Та ви подивіться на цю красу! Які очі! Які коси! Який стан! – Загурський показує на Дану, яка тихенько сидить у кутку і спостерігає за торгом. – Встань, дитинко, пройдися. Ви бачите, як вона ходить? Ви бачите? Яка постава! Яка грація! Який шик! Багато ви таких зустрічали, превелебний? Таку красу оберігати треба, як трояндочку в оранжереї. А вона сьогодні ще й ріски в роті не мала. Скажи, дитинко, – ти ж сьогодні ще нічого не їла?
Дана ствердно киває головою.
– Ну от! От! Холєра ясна! Бідна дівчинка навіть говорити не може. Ще отак день-два…Та вона ж зів’яне, як квіточка без дощу. А це талант! Це, можна сказати, золотий самородок з народу, золотий фонд нашого театру.
– Ривко! – гукає равин. – А покажи-но панові Загурському наш золотий фонд. Веди сюди весь кагал[60].
Мабуть, Ривка весь цей час стояла за дверима і підслуховувала, бо вони миттю розчахнулися, в другій кімнаті почувся якийсь тупіт, шарварок і на порозі хутко появилася вервечка з п’яти чорнявих гостроносеньких дівчат. Вони вишикувалися за зростом – від найвищої до найнижчої – і втупили свої допитливі погляди в гостей.
– Сара. Ребека. Хама. Майя. Голда.
Равин називає імена, а дівчата роблять щось схоже на кніксен. Чи всі вони равинові доньки, чи превелебний також підготував до цієї зустрічі свій спектакль і «позичив» когось, щоб дівчат було рівно п’ять – як у Тев’є- молочника? Все може бути. Ян Загурський якусь мить мовчить, тільки переводить ошелешений погляд із пшенично-золотавої Дани на смаглявих і чорнооких нащадків Ривки і Нохума.
– Згоден на дванадцять, – зітхає зрештою.
– Ви мене без ножа ріжете, пане Загурський! – схопився на ноги Нохум. – Вісімнадцять. І ні процента менше. Ви ж бачили – у мене аж п’ять таких золоток, як ваша одна.
– Одна? Бійтея Бога, ребе! Та в мене ціла трупа! А в трупі ще десяток таких. Ну, може, не зовсім таких, але то дуже гарні актриси, дуже гарні. А актори які! – Загурський прицмокнув. – Ви ж знаєте, ребе, Ян Загурський не бере в театр кого-небудь, тільки найкращих. І всі вони хочуть їсти, всі хочуть пристойно одягатися, всім їм треба платити пеньонзи[61]. А ще ж декорації, костюми, ночівки, переїзди… Ви знаєте, превелебний, скільки обходиться переїзд мого кагалу від Варшави до Тарнополя або від Лодзя до Луцька? А ви знаєте, скільки я плачу за те, щоб він тільки одну ніч переночував у готелі? Краще вам того не знати, холєра ясна! Бо нащо вам мій клопіт.
– Таки так, – погоджується равин. – Таки так, пане Загурський. Як я вас розумію! О, як я вас розумію! Театр – то великий клопіт, дуже-дуже великий. Я б собі такого ніколи не побажав. Правда, Ривко? Але режисерові – режисерове, а равинові – равинове. А ґешефт є ґешефт. Самі подумайте: от якби ви ще й агента в театрі тримали, щоб він вам організовував виступи? Скільки б то ще і йому довелося платити? Вай-вей! А я вам зроблю всю роботу за агента – знайду, загітую і приведу до вас публіку. І яку публіку! М-м-м – ух! Пальчики оближеш! Та вона вам такі овації влаштує, що Шолом-Алейхем на тому світі усміхнеться! І що ж ви, пане Загурський, пропонуєте мені за це? Що? Такий мізер, що з мене й кури в курнику до ранку будуть сміятися. Але хай уже. Я єврей не жадібний. І тому тільки з великої поваги до вас і до знаменитого Шолом-Алейхема – сімнадцять.
Ще з півгодини вони змагаються, тепер уже за кожен відсоток, за кожних піввідсотка. І нарешті сходяться на п’ятнадцяти. Обидва незадоволені, але обом це вигідно.
Театр Яна Загурського має право мандрувати містами і селами Білостоцького, Лодзинського, Новогродського, Варшавського, Тарнопільського, Віленського і Волинського воєводств. Саме таку територію ще п’ятнадцять років тому визначило для нього Міністерство внутрішніх справ Польщі, яке на основі першого і другого артикулів спеціальної декларації про видовища, і дало Загурському дозвіл на створення власного мандрівного театру.
Зареєструвати такий колектив – справа нехитра. А от щоб він вижив і тримався на плаву вже стільки років, третини батьківського спадку виявилося замало. Стартовий капітал хутко пішов, як вода у пісок. Треба заробляти свої гроші, постійно заробляти. І тут уже режисерського таланту й амбіцій Яна Загурського та одержимості підібраних ним акторів замало. Тут уже більшу роль грає чіпкість, вміння крутитися, дипломатичність і навіть хитрість Яна Загурського, у якому здібності і діловитість змішалися у тих же пропорціях, що й польська та єврейська кров. Він у своєму театрі – і директор, і адміністратор, і режисер, і актор, і бухгалтер, і антрепренер, і навіть перекладач.
Без перекладача ніяк
