Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

трохи бульби, буряків або й грудку масла. Та якби він надіявся на таких глядачів, як у Певного, то вже давно пішов би по білому світу з торбами, а не з виставами. Нє, він теж любить українські п’єси, дуже любить. І ставить їх. Але ж за щось ще й треба жити. А для цього треба крутитися. Авжеж, він, Ян Загурський, має пеньонзи, не стільки, як хотілося б, але має. І завжди буде мати, бо євреї і поляки багатші, а він розумніший, розсудливіший і далекоглядніший, ніж цей хвалений-перехвалений Микола Певний.

Дана мовчала. Нічого нового їй не сказав Ян Загурський. Нічогісінько. Коли вона давала згоду залишитися, то вже знала про труднощі театру Певного – і з розмови тих двох чоловіків, які були на виставі, і з деяких фраз під час вечірки. Але чого це мало її зупинити? Від самої думки, що їй береться поставити голос сама Ніна Певна, що з часом вона сама буде виступати на сцені поруч з Ніною, вже хотілося співати на весь світ. Зрештою, що вона винна Янові Загурському? Він також ще й не заплатив їй нічого, хіба на переїзд і харчі витратився, і єврейської мови поки що не навчив. Підійшла, глянула йому в очі.

– Дякую вам, пане Яне! Але я… не зможу вивчити єврейську мову. Я хочу грати українською.

– О, глупа кобєто[62]! – відштовхнув її Загурський. – Ти ще пошкодуєш! Бардзо пошкодуєш!

– Ні, не пошкодую! – сказала затято.

– Ой, пошкодуєш!

– Ой, не пошкодую!

– Таки маєш характер! Я ж казав! Я ж казав, що в тебе є характер! – Загурський грюкнув дверима і вийшов.

5

Пошкодувати вона мала б уже за два тижні по тому.

Першого жовтня театр Миколи Певного відкрив новий сезон, а третього ескорт із дванадцяти фурманок уже взяв курс із Луцька до містечка Торчин. На чотири вози повантажили великі ковані скрині, виготовлені на спеціальне замовлення. У скрині повкладали театральне майно – декорації, костюми, реквізити. На п’ятій фурманці вмостили фісгармонію. Фісгармонію оберігали як зіницю ока, після переїздів сам Певний перевіряв кожну її клавішу. Якби він міг, то не брав би цю «вельможну пані» в мандри, але її звучання, схоже на звуки органа, дуже приваблювало публіку, люди вже чекали на неї.

Всі ці театральні скарби вагою понад дві з половиною тонни ретельно сховали під старими, у бувальцях бувалими брезентовими накидками. Решта сім фурманок – для самих артистів.

– Прошу панну до ридвану, – молодий актор у чорному оксамитовому береті виставив уперед праву ногу, схилився перед Даною, як покірний паж перед принцесою. Навіть руку підставив, щоб вона могла опертися.

Але Дана ніби й не помітила його, легко скочила на «ридван» і всілася на перекладині. Фурманка як фурманка, нічим не краща за ту, на якій вона їздила у Туричах. Але Дана раптом і справді відчула себе принцесою.

Театр не завжди вирушав у ближні повіти таким великим ескортом. Бувало й дещо менше «транспортних одиниць». Але цього разу в Торчині мали показувати «Вечорниці». Цю виставу глядачі завжди сприймають «на біс», а в ній велика масовка, багато експромту, маса реквізитів, тож і зайнята у ній вся трупа – і драматичні актори, і музиканти, і співаки, й танцюристи. Задіяли і Дану. Вона страшенно хвилювалася, хоч уже знала, що вечорниці – це ті ж самі прадьонки, на які вона ходила в Туричах, а доведеться їй у виставі тільки трохи походити «сценою» і головне – співати. Що саме? А що душа забажає, але, звісно ж, із того, що співалося на туричівських прадьонках.

Виїжджали рано-вранці. Крізь густі осінні хмари небо просіювало тонкі пучечки променів. Ближче до полудня зовсім розпогодилося й три десятки незвичайних подорожніх радісно підставляли обличчя під уже скупувате, але ще лагідне сонячне тепло. Хтось сказав, що це добрий знак на весь наступний сезон – перша ж гастрольна поїздка під акомпанемент сонячних променів. Хтось згадував минулі приїзди до Торчина. Хтось завів мову про особливий сентимент Миколи Певного до цього древнього містечка. Дана вслухалася у розмови, закарбовувала у пам’яті цікаві історії, ловила нові слова, яких ніколи досі не чула. Їй страшенно цікаво було входити в новий для неї світ.

У Торчин театр справді їздив частенько. І не тільки тому, що цей повіт – один з найближчих. Містечко нагадувало Миколі Певному про його юність, про участь в армії УНР. 1919 року тут тримала фронт проти польських військ Директорія, перед торчинцями виступав сам Петлюра. У роки світової війни в Торчині діяла українська школа січових стрільців. Тепер про навчання рідною мовою не могло бути й мови. Містечко ставало ошатнішим, але водночас і дуже полонізувалося. Тому приїзд українського театру для нього був справді великою подією, на яку приходили і старе, й мале.

Цього разу Торчин зустрів гостей обновкою: у ньому якраз закінчили будівництво центральної дороги – вимостили брук замість дерев’яного настилу. Старі, потемнілі і здеформовані від часу дубові бруси ще лежали, складені штабелями, на узбіччі. Фурманки з форсом прокотилися бруківкою і зупинилися біля ще однієї місцевої новинки – цегельного заводу, спорудженого зовсім недавно. Саме тут, за попередньою домовленістю, мала відбутися вистава. Але хтось щось переграв і кавалькада фурманок у супроводі галасливої містечкової дітвори погримкотіла новеньким бруком до старого парового млина. Там і відбулося дійство.

Дана і на сопілці грала, і співала, і в масовці бігала. Їй так сподобалося, що й не зчулася, коли закінчилася вистава. Хотілося грати ще і ще, після виступу відчувала неймовірне збудження, довго не могла опуститися з небес на землю. У Торчині театр дав три вистави. З містечка переїхав у село Буяні. Там довелося виступати у просторій шопі одного