Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

«Ох, ти ж моя хитрюща дiвчинко! - думає Алоїз. - Диви, не скаже, чого хоче, а буде отак хмикати, пхинькати, крутитися… А потiм ще й надується по-справжньому i звинуватить, що я її бiльше не кохаю, бо в мене, мабуть, уже є iнша».

I усмiхнувшись, вiдкриває для неї обiйми, зрадiлий, що її кепський настрiй минувся.

Вона довго плаче перед, пiд час i пiсля любощiв. I вiн розумiє, що це - не прелюдiя, не гра. Це йде вiд серця.

Опiсля коханий тихо погладжуює її бiлий, як снiг за вiкном, живiт. Вона ж враз пiдривається й, пiдiйшовши до столу, наливає собi коньяку, який вiн купив у крамницi.

- Гей, п'яничко мала! Ти що - знову хочеш напитися? Навiть не мрiй!

- Облиш мене! - в її голосi не залишилося й нотки нiжностi, якою щойно була переповнена. Її рухи стали рiзкими й нервовими. I де подiлася маленька беззахисна дiвчинка, яку вона так любить грати?

«Тепер вона нагадує радше розлючену фурiю», - думає Алоїз. Але не каже нiчого. Вирiшує дочекатися кiнця.

Вона довго сидить за столом. За годину випиває пiвпляшки. Алоїз дивиться на годинник - четверта ранку. За кiлька годин - додому, а вiн майже не спав! Але й далi терпляче чекає.

Тодi вона пiдходить до лiжка.

- Посунься! - каже. - Я хочу прилягти.

- Але ж ти зазвичай спиш бiля стiнки, - м'яко протестує вiн.

- А зараз я хочу лежати з краю!

- Гаразд, - чоловiк вiдсувається. I мовчки далi за нею стежить.

Нiнка притуляється до нього i чекає, аби вiн її пригорнув. Коханий обiймає. Хоча терпiти не може п'яних жiнок.

Вона, здається, засинає. Вiн - також. Але через годину Нiнка знову схоплюється, нiби чогось налякалася. Тодi сiдає на лiжку, обiйнявши руками колiна, i довго вдивляється у заснiжене вiкно.

- У мене брат зник, - раптом каже вона. Хоча навiть не знає, спить Алоїз чи нi?

- Як зник? - озивається вiн.

- Хiба я знаю - як? Вiн же за кордоном жив…

- Стривай, котрий брат?

- Старший…

- Так ти ж менi розповiдала, що вiн - хлопець спокiйний.

- Доки не нап'ється. От поїхав на заробiтки i зник. Жодної вiстки про нього вже сiм мiсяцiв.

- Хiба вiн не поїхав iз молодшим?

- Так, спочатку вони жили разом. Але менший весь час насмiхався з нього, принижував бiля iнших. От i розiйшлися. Кажуть, що вiн тодi багато пив… Ми з ним розмовляли вдома на Великдень. Вiн мав дуже поганий вигляд. Весь час нарiкав на брата. Навiть плакав! Уявляєш?

- Мишко, давай спатки. Це найрозумнiше, що ми можемо сьогоднi зробити.

I Нiнка слухняно лягла бiля стiнки, обернулася на бiк, i зажавши його великий палець у своїй долоньцi, мирно засопiла…

Привiт, мавпеня карнавальне!

Я стривожений випадком, про який ти менi розповiла. Будь обережною! Не допускай найменшої провокацiї. Одразу давай знати чоловiкам, що нiчого мiж вами не буде. Ба, бiльше - що ти готова до спротиву.

Ходи тiльки людними й освiтленими мiсцями. Якщо виникає конфлiктна ситуацiя: говори голосно, а то й кричи. Привертай до себе увагу. Не бiйся! Боятися має злочинець! Звертайся по допомогу до людей. Демонструй, якщо треба, агресивнiсть! Дiй рiшуче i впевнено!…

А в нас сьогоднi - вже нiби справжня весна. Навiть у повiтрi щось таке вчувається. Як би ми з тобою погуляли нашим парком!!! Я би навiть погодився на печене сало!

Цiлую тебе, моя надiя на нове життя. Життя свiтле, чисте, таке, що аж-аж-аж…

Твiй весняний Алоїз.

О карнавал! Вiн триватиме майже мiсяць. Ти ходитимеш вулицями, втiшена, що знайшла свою фiлософiю. Бо в кожної людини вона - особлива. Тому людям частенько важко зрозумiти одне одного.

Усе мiсто буде оповите п'янкою атмосферою крихкого щастя. На площi бiля собору танцюватимуть щасливi пари, побравшись за руки, а неподалiк, у провулку, малолiтки вириватимуть горiлкою, яка в той день буде дозволена всiм. Ти намагатимешся обiйти їх стороною, бо погляди молодикiв iз модерними рожево-зелено-синiми зачiсками промовлятимуть до тебе двозначно.

Повернувшись на вулицю, пригадаєш, що на тебе давно так не дивилися. Ностальгiя за батькiвщиною пiднiме голову над собором i захитає нею, мов дзвоном. Ти махнеш їй рукою…

А потiм сядеш на тротуар i, безмежно щаслива, напишеш Йому листа. I коли виведеш на паперi слова: «Мiй маленький хлопчику, пишу тобi з центру карнавального мiста слова, в яких немає й краплi брехнi…» небо вибухне феєрверком i замовкне. Люди перестануть спiвати i славити мiсто. Туристи закриють об'єктиви фотокамер.

Усе. Ти перейдеш на iнший рiвень спiлкування. Спiлкування на рiвнi тишi. Коли нiщо не може вiдiрвати твою увагу. I тiльки беззвучнi феєрверки розриватимуть вершину одного з найбiльших соборiв свiту.

Коли тобi буде добре…

А потiм iтимеш додому. Вирiшиш скоротити шлях i вийдеш на безлюдну вуличку. Поодинокi перехожi в масках зовсiм не лякатимуть тебе. Ти голосно спiватимеш гiмн мiста:

- Вi-ва-ко-ло-нi-я! А-а!

А потiм зненацька перейдеш на рiдне:

- Ти моя Україна, i до тебе я лину…

Iтимеш до своєї мети, а на обличчя осiдатимуть феєрверки твого майбутнього. Зрозумiєш: усе, що тебе оточує - краса i щастя.

На твоє, найяснiше мiж усiма обличчя задивлятимуться перехожi. Але це