Престиж - Крістофер Пріст
Наші витрати зростають. Для мнемонічного трюку нічого не потрібно, крім нас двох, чудової пам’яті й однієї пов’язки. Натомість підготовка до спіритичних сеансів потребує значних капіталовкладень, що можуть перевищити доходи. Минулої ночі я не зімкнув очей, обмірковуючи ситуацію і підраховуючи, скільки грошей доведеться змарнувати.
Приміром, завтрашня поїздка до Дептфорду коштуватиме доволі дорого. Дептфорд розташований бозна-де: треба перетнути весь Іст-Енд і перебратися на інший берег Темзи. Аби дістатися вчасно, необхідно виїхати на світанку. Ми з Джулією домовилися, що надалі відвідуватимемо лише тих клієнтів, що мешкають відносно близько від нас. Інакше завдання суттєво ускладнюється: робочий день стає надто довгим, а мізерна винагорода не варта таких зусиль.
2 листопада 1878
Джулія вагітна! Дитина має народитися в червні. Ми так розхвилювалися, що скасували кілька виступів. Завтра вирушаємо до Саутгемптона, аби повідомити радісну звістку матері Джулії.
15 листопада 1878
Три дні поспіль проводили сеанси. Жодних проблем не виникло, і клієнти лишилися задоволеними. Однак мене турбує, що така робота передбачає велике навантаження для Джулії. Я мушу терміново знайти нову асистентку.
Як і очікувалося, містер Еплбі протримався кілька днів. Замість нього я найняв Ернеста Наджента — кремезного чолов’ягу років тридцяти, який до минулого року служив за контрактом у королівській армії. Я вважаю його дещо неотесаним, але він кмітливий, ні на що не скаржиться і вже довів мені свою відданість. Два дні тому ми проводили сеанс (вперше після повернення із Саутгемптона), і я пізно виявив, що один з учасників, який прикидався родичем небіжчика, був репортером, налаштованим викрити мене й звинуватити у шарлатанстві. Здогадавшись про його задум, ми з Наджентом хутко (хоча й ввічливо) виставили його за поріг.
Отже, ми маємо взяти до уваги ще один застережний захід: слідкувати за тим, щоб на сеанс не потрапляли завзяті скептики.
Безперечно, я — той самий шарлатан, якого вони прагнуть вивести на чисту воду. Я видаю себе за когось іншого, але моя брехня нікому не завдає шкоди — навпаки, я переконаний, що допомагаю людям пережити втрату близьких. Що ж стосується моїх гонорарів, я прошу незначні суми, і жоден із клієнтів поки що не скаржився.
До кінця місяця ми завалені роботою, але перед Різдвом настане затишшя. Ми вже зрозуміли, що замовлення на сеанси не плануються заздалегідь, а надходять спонтанно, внаслідок раптової примхи зажуреної людини. Ось чому ми розміщуємо оголошення і не маємо наміру зупинятися.
20 листопада 1878
Сьогодні ми з Джулією зустрілися з п’ятьма жінками, що претендували на посаду моєї асистентки.
Жодна кандидатура не влаштувала мене.
Останні два тижні Джулію постійно нудило, але вона каже, що сьогодні їй краще. Думка про сина чи дочку наповнює наші дні радістю.
23 листопада 1878
Стався надзвичайно прикрий інцидент. Я настільки розлючений, що довго не міг опанувати себе й лише зараз (о 23:25, коли Джулія нарешті заснула) спробую більш-менш спокійно описати ситуацію.
Ми поїхали працювати до Айлінгтону. Клієнт виявився доволі молодим чоловіком. Нещодавно він втратив дружину й залишився з трьома маленькими дітьми, причому молодший був ще у пелюшках. Цей джентльмен — я зватиму його «містер Л.» — був першим клієнтом, який звернувся до нас за рекомендацією знайомих. Саме тому ми готувалися до сеансу з особливою ретельністю і делікатністю, усвідомлюючи, що успіх у царині спіритизму залежить від рекомендацій вдячних клієнтів, що дозволяють поступово збільшувати гонорар.
Ми збиралися починати, коли прийшов останній учасник. Щиро зізнаюсь: я відразу запідозрив, що з ним щось не так. Ніхто з членів сім’ї вочевидь не знав його, і в кімнаті виникла напруга. Останнім часом я став чутливим до таких деталей.
Я дав Джулії таємний знак, повідомивши, що в кімнаті присутній репортер. Судячи з виразу її обличчя, вона вважала так само. Наджент, який стояв біля задрапірованого вікна, не розумів нашого мовчазного обміну жестами. Я мусив швидко прийняти рішення. Якби я наполіг негайно вивести непроханого гостя, в будинку зчинилася би метушня (такі прикрості вже траплялися з нами раніше). З іншого боку, пасивність була небезпечною: наприкінці виступу він, безсумнівно, викрив би мене, внаслідок чого я міг лишитися без гонорару і позбавити клієнта надії на розраду.
Шукаючи вихід із ситуації, я збагнув, що вже бачив цього чоловіка на одному з попередніх сеансів. Я запам’ятав його, бо він весь час витріщався на мене. Чи була його поява звичайним збігом? Невже він втратив двох близьких людей за такий короткий період? Як ще пояснити його присутність у двох місцях, де працював я?
Якщо ж, згідно з моїми припущеннями, це не збіг, що ж тоді він замислив? Незнайомець, безумовно, мав лихі наміри, але щось завадило йому реалізувати їх минулого разу. Чому він не скористався своїм шансом?
Хаотичні думки носилися в моїй голові. Я не міг сконцентруватися, оскільки мусив прикидатися спокійним медіумом, що налаштовувався на спілкування з небіжчицею. Зваживши всі «за» і «проти», я вирішив продовжити сеанс. Тепер, пишучи ці рядки, я розумію, що припустився помилки.
Цей тип мало не зірвав мій виступ, не докладаючи жодних зусиль. Я так нервував, що мені було важко зосередитися. Коли Джулія і хтось із присутніх зав’язували «вузол Джейкобі», я дозволив затягти одну руку міцніше, ніж це було потрібно. Опинившись усередині ящика, що, дякувати Богу, захищав мене від похмурого погляду, я довго возився, перш ніж зумів звільнити руки.
Щойно трюк з ящиком було виконано, мій ворог кинувся в атаку. Вискочивши з-за столу, він відпихнув бідолаху Наджента й зірвав драпірування з вікна. Здійнявся галас. Мій клієнт страшенно засмутився, діти гірко заплакали. Наджент зчепився з противником, а Джулія спробувала заспокоїти дітей. Аж тут сталася біда.
Розгніваний незнайомець схопив Джулію за плечі, різко розвернув і відштовхнув подалі. Вона впала всією вагою на дощату підлогу. Охоплений жахом, я спробував дотягнутися до неї. Нападник опинився між нами.
Наджент підкрався до нього ззаду і рішуче заломив йому руки за спину.
— Що накажете робити з ним, сер? — крикнув я.
— Виведи надвір! — заволав я.— Ні, стривай!
Світло, що проникало крізь вікно, падало йому на обличчя. За його спиною я побачив те, що бажав побачити понад усе на світі: моя кохана Джулія звелася на ноги. Вона жестом дала мені зрозуміти, що з нею все гаразд, і я знову зосередив свою увагу на її кривдникові.
— Хто ви такий, сер? — суворо спитав я у нього.— І чому цікавитеся мною?
— Нехай ваш головоріз відпустить мене,— прохрипів він.— Тоді я піду.
— Я вирішуватиму, коли ви підете,— відрізав я. Підступивши ближче, я нарешті впізнав його.— Це ж Борден! Так. Борден.
— Помиляєтесь!
— Точно! Альфред Борден. Я бачив вас на сцені. Що вам потрібно?
— Відпустіть!
— Чому ви пхаєте свого носа в мої справи, Бордене?
Не відповідаючи, він звивався всім тілом, намагаючись вирватися із
