Імператор повені - Володимир Львович Єшкілєв
«І що тоді?»
«Швидше за все буде зумовлена остаточна перемога Абсолютного Зла в Опадлі. А, можливо, і у твоєму світі. Отже, ти повинен витиснути Напередвизначеність зі Сцени. Якщо тобі це вдасться, ми матимемо шанс стримати садхузаґів».
«А якщо я відмовлюсь виходити на Сцену?»
«Пізно», — сказав Машкан.
«Надто пізно», — підтвердив Маццакан.
«А якщо спробувати?»
«Спробуй».
Анемподест рушив у прохід між рядами крісел. Він зробив кілька кроків до виходу із зали, але навколишнє хитнулося праворуч, і він побачив перед собою рампу, Мідного Паця, Белітіс й зашкірених братів. Він повернув у інший бік і знову потрапив на приступки Сцени.
«Більшість смертних, — заговорила Белітіс, не дивлячись у бік учня авви Макарія, — чомусь впевнена, що, йдучи визначеним долею шляхом, можна у будь-яку мить відмовитись від чинного напрямку й збочити на якісь стежки, що начебто завше відкриті для хрунів та хитрунів. Дарма. Майже всі шляхи у сущому замислені Деміургами так, що змушують пройти себе до кінця. Цей наш ченчик такий дорослий і начитаний, але не знає простих регулярностей, котрими впорядковано світ…»
«Не знає», — погодилися брати.
«Ви не попередили мене про небезпеку», — сказав Анемподест.
«Небезпека існує завжди й усюди, — зауважила Белітіс. — Твоє тіло у Матні загрожене більше, аніж на Сцені. Тут тобі допомагають усі добрі сили Опадла, а там між тобою і страховиськом лише клапоть лісу і двійко підлітків. Карна шукає тебе і знайде. Для тебе буде краще, аби ви зустрілися не в Матні. Запам'ятай: лише дві регулярності керують світами. Одна називається Законом, інша — Благодаттю. За Законом — ти здобич Карни. Сподівайся, отже, на Благодать і мудро виконуй чин Витискувача, а ще пам'ятай, що Карнавал дорослішає…»
«Гірський вітер!» — повідомив Машкан.
Сяйво над Сценою хитнулося. Щось на штиб густого туману посунуло на рампу, торкнулося блідим мацачком Мідного Паця й відступило. Анемподест відчув хвилю запахів. Різких та різноманітних. Пахло сечею великих тварин, невідомими квітами, смажениною, цвіллю міських закапелків й ще чимось незнаним та збудливим.
Одночасно у просценіумі з'явився новий персонаж. Одягнена у щільно припасований одяг, озброєна довгим мечем світловолоса жінка кинула перед мідною свинкою лантух. Він ворушився.
«Привіт тобі, Німа Розвіднице!» — шанобливо пропищали Розумні Арлекіни.
Жінка не звернула на братів жодної уваги, розгорнула лантуха й витягла з нього смугастого кота.
«Буде приносити жертву Силам Спонтанності», — прошепотів Маццакан.
Розвідниця схопила кота за шкірку, зграбно ухилилася від кігтів смугастого і кинула його на першу шеренгу крісел, замкнених ланцюгами. Котище з диким вищанням впало у крісло. Не встигло його тіло перегрупуватися для зворотного стрибка, як з червоної оббивки вистромились вузлуваті трубки й вгризлися у котячу дупу. Звірище захлинулося криком, а хижі трубки почали відривати шматки котячого м'яса і засмоктувати їх з відразливим чваканням. За хвилину на крісельному сідлі залишилися лише кістки і голова смугастого.
Німа Розвідниця витягла меча й відсалютувала ним Мідному Пацеві.
«Можемо виходити на Сцену», — сказала Белітіс і рішуче пірнула в туман.
«Йди за нею», — порадив Анемподестові Машкан, а Маццакан додав:
«Опадло буде врятоване, якщо Ви виконаєте Ритуал».
Прочанин перехрестився й посунув за онукою Пендози. Спиною він відчув погляд Німої й мерщій застрибнув у заклублену невизначеність, ховаючись від очей великої воїтельки Опадла.
22
Спочатку він не побачив нічого. Тільки запах цвілі став відчутнішим і з боків насунулось невиразне громаддя. Він відчув раніше, аніж зрозумів, що під ногами вже не дошки Сцени, а камінь. Туман хитнувся і перед ним виникли сірі абриси вулиці, забрукованої кам'яними плитами. Він зробив ще кілька кроків і вийшов з туману просто у центр оргії. Сатиристий старець пригортав до себе двох підлітків, оголені жінки танцювали навколо розбитої амфори і розлите вино обхляпувало їхні сідниці та ноги. Волоокий чоловік у перуці розмахував пальмовою гілкою і кричав:
«De mortuis — Veritas!»[102]
Анемподест-Парфаній перестрибнув через содоміта і зазирнув до найближчої аркади. Там спліталися тіла, плакали діти й скиглив недорізаний собака. Учень авви Макарія озирнувся. Ні туману, ні Катарактного Театру він не побачив. Навколо був ранок схибнутого міста, але прочанин відчував, що він не залишав Вузької Явності. За лаштунками Пальміри ховалося Опадло.
«Мара та морокодокір! — сказав він собі. — Що ж таки мав на увазі той знавець гірких говірок?»
Хтось охопив його ззаду. Він обернувся і зустрів п'яні губи немолодої жінки. Вона притисла його до стіни, її великі груди розповзлися прочаниновими ребрами. Він ухилився від її гарячого дихання, присів і висковзнув з обіймів. Йому здалося, що жінка падає, але він не став допомагати, а побіг вулицею.
Вулиця незабаром перейшла у довгі сходи, що вели нагору. Обіруч стояли статуї і лежали стомлені Особливою Обороною пальмірці. Сходи привели його до оглядової платформи. Унизу, за шеренгами пірамідальних дерев і пальм, він побачив фортечні мури, вежі, багаття, вартових і казани з киплячою смолою. За ними тяглися пустельні пагорби Сирії, вкриті наметами. Сонце вже вистромилось над сіро-блакитним обрієм. Освітлені його променями, тисячі людей споруджували машини і вежі для штурму. Навіть на віддалі було чути військові команди і крики наглядачів. Анемподест зрозумів, що бачить армію Авреліана.
Чи то його зір загострився, чи то Сцена наблизила далеке для нього, але він роздивився на одному з пагорбів групу римських воєначальників, які оглядали укріплення Пальміри. На чолі полководців стояв високий воїн. На його панцир була накинута лев'яча
