Адепт - Володимир Львович Єшкілєв

Тексти виринають із забуття із шляхетною скромністю непоспішливих мандрівників Сущого. У нерозібраній монастирській бібліотеці Ви знімаєте з полиці грубезний том візантійської Септуаґінти[1], зодягнутий у чорну солунську палітурку, і бачите у глибині книжкової гробниці шафрановий колір сторінки небаченого сучасністю рукопису.

Ви розгладжуєте її, відокремлюєте її від інших пергаментних складових тисячолітньої істоти; а істота ця, життя якої і є відокремлення, дивиться на Вас червоними літерами вступних стовпців — ось початок таїнства Екзегези, дослідження знайденого, відкритого, воскреслого Тексту.

Томас Стернз Еліот[2], наближаючись до глибинних знакосполучень, що впорядкували Всесвіт, поєднав слова так:

Це один із можливих образів Таїнства.

Між двома стрибками свідомості Ви раптово опиняєтеся сам на сам із Текстом посеред напіврозбудженої пустелі і скачете, скачете, рятуючись від передсвітанкового холоду завжди юної Вічності, яка у всевладді своєму не владна зігріти Вас безсмертям…

Ви гортаєте сторінки Вашого Тексту, і Таїнство триває. Істота-Текст розгортається у Вашій уяві, як троянда, кожна пелюстка якої, насичена Вашим нетерпінням і фантазією, вібрує від насолоди зіткнення померлого буття автора і живого буття читача.

І змикаються Ґадамерові[3] «кола розуміння».

І від зіткнення епох у таємному просторі, там, де Текст має хвіст і голову, а на площинах його тлумача нанесено безліч знаків, важкість століть перетворюється в єдність людини і Тексту, єдність, з якої народжуються об'ємні речі Сущого: переклади і коментарі, вільні переклади і вільні коментарі, дуже вільні переклади і коментарі, нестримані та дикі, немов степові лошиці…

Наш Текст, умовно названий на початку «Свідоцтвом Олексія Склавина про Сходження до Трьох Імен», знайшов чернець із Нового Афону Савватій, який з благословення Московського Патріарха Пімена[4] і з дозволу Константинопольського Архієпископа, Вселенського Патріарха Афінагора Першого у 1978 році від Різдва Христового оглядав бібліотечки монастирів Константинопольської Патріархії.

Дуже поважні вчені аргументовано довели, що знайдений рукопис є підробкою, фальсифікацією двохсотлітньої давності, незаконним створінням у звірятнику літописів та історичних свідоцтв. Але мінливість усіх стверджених і спростованих істин навалюється на XX століття такою всеперемагаючою ордою відносності, що висновки поважних учених не повинні цікавити закоханих у Таїнство.

Текст є, він існує, живе. Ви заглядаєте у глиб його Знаків і згадуєте (або забуваєте; або згадуєте і забуваєте водночас) пересторогу строкатого сфінкса Ніцше: «Коли ти дивишся у прірву — прірва теж дивиться у тебе».

●●●

…Мої жінки завжди ревнували мене до Бога (хай простить Він, Єдиний, цим дивним створінням). Бога шукав я все життя — в різні роки називаючи його різними іменами. Тепер, уже сповнений грецької премудрості, припадаючи до чистого джерела Святих Отців, знаю я свою помилку і не вважаю за потрібне обмежити Бога тими малими словами. Він завжди буде більшим за все, про що можу помислити; і кордони мої, що їх давні елліни називали «орос», Він долає сам Своїм буттям.

Але не завжди бував я таким розумним і навіть при схилі мого життя, під благодатним покровом авви Леонтія, тут, у Константинополі, думав я знайти Його сховище. І на Літургії, слухаючи спів Ірмосу Дев'ятого про Богородицю, що вмістила у лоно своє невмістимого Христа, я, раб Божий Олексій Склавин, ще пестив грішну думку про Пошук Недаремний.

Але ось настав він — час довгої сповіді. Авва Леонтій дав мені пергамент і своє благословення, брати-студити роблять за мене чорні радощі монастирського послуху — щоб я, недостойний, залишив для монастирського скрипторію[5] нерадісну повість днів моїх. Моє Свідоцтво.

Пустельник, чоловік святого життя Марін, який сімнадцять років боровся з єретиками-манихеями[6] по той бік Хему[7], сказав мені вчора, що діяв я в Пошуку своєму за законом свободи, котрий згадується як закон наш у посланні Св. апостола Якова. Думав знайти Єдиного, але Промислом Божим сподобився розуміння Його Істини. Можливо, Марін правий. Пошук сам по собі — це ще не велика чеснота. Ось у Єгипті, де також проходив шлях мій, десять тисяч аскетів немандруючих шукають спасіння на стовпах, у печерах, серед спраги, змій і розбійників. Але мій шлях був таки шляхом земним і кожне нове ім'я Бога Живого я відкривав і зрікався його ж у нових землях,