Імператор повені - Володимир Львович Єшкілєв
«Якийсь маґістрацький закапелок», — вирішив прочанин, а вголос спитав:
«Чи не маєте десь тут квасу? Горлянка спеклася від усіх ваших карн та катоблепів…»
«Квасу тут не роблять. Вода — у шафі».
Анемподест почвалав до шафи, знайшов у ній графин і влив у себе кварту теплої води. Картагенська вода здалась йому м'якішою й смачнішою за Хирлицьку. За вікном кабінету він зауважив дахи і шпилі. Учень авви Макарія зрозумів, що знаходиться, швидше за все, в одній із веж Театру.
«У тебе тепер багато запитань, — передбачила Сапфіра. — Але, заради усього святого, прибережи їх на потім. Наближається виповнення часу. Зараз сюди прийде Верховний Модератор і скерує тебе до Сцени… Він може одразу здатися тобі дивним. Він знавець сотень солодких мов і гірких говірок, плутається в них, і його важко зрозуміти…»
«Танцюючий Суфій має тебе за зрадницю, Белітіс, — перебив її прочанин. — До речі, я й гадки не мав, що у тій смішній пустелі мене бавила неабияка шляхтянка. Це ж є достеменною честю для бідного й незнатного мандрівника».
Онука принцеси Пендози посміхнулася і перехилила чорнильницю. Антрацитові краплі впали на провощену підлогу.
«Ти — найдурніший та найнахабніший з Витискувачів, Анемподесте, — сказала вона. — Може статися, що у твоїй дурості і мешкає наша надія. Дурням, кажуть, щастить».
«Сцена покаже».
«Що ти знаєш про Сцену, матнійцю…» — пирхнула дівчина.
За вікном спалахнув феєрверк. Сині й червоні зірочки розсунули темряву. Учень авви Макарія побачив вуличний натовп і пройми кам'яниць, наповнені жовтими спалахами смолоскипів.
«Якесь свято?» — запитав він і наблизився до вікна.
«Свято Імперії».
«Хіба Імперію святкують?»
«Якщо дуже за нею скучили, то святкують, — знизала плечима Белітіс. — Ти, Витискуваче, замість дурних запитань краще б помолився перед…»
«…Смертю?»
«Несповідимий Хореф! — похитала головою розвідниця. — Який же він бевзь, цей ченчик!»
«Все ж таки, чим там закінчилося із катоблепом?»
Белітіс не встигла відповісти. До кімнати у супроводі озброєних алебардами мартоплясів зайшов сивобородий велетень у синьому жупані з владичним жезлом. На грудях його висів зірчастий орден, він важко дихав. Прибульці наповнили кабінет запахом парфумів. Прочанин заплющив очі: болі голови подужчали від солодкавих пахощів і стали майже нестерпним.
«Панове! Верховний Модератор вистави „Мнемозавр“!» — викрикнув один з мартоплясів.
Белітіс привітала Модератора вставанням, Анемподест нахилив хвору голову.
«Ніс locus — hic saltus[97], — скрипливим голосом промовив Модератор. — Важливою для чину Видавлювача є самовидність морокодокору…»
«Мокрого докору?» — перепитав Анемподест. Його чомусь роздратував цей новий персонаж опадлійської бутафорії.
Старець ошелешено впер очі в зухвальця і вдарив підлогу жезлом.
«Дослухатися й мати чемен! Тут я голошу! — він тицьнув перстом в орден, а потім в груди прочанина. — Ти — слухаєш ipso facto[98], що я — Модератор. Так?»
«Так», — погодився Анемподест. Біль у скронях поменшав і він вирішив вислухати театрального управителя якнайуважніше.
«Сцена, — продовжив той, — є місцем мешкання полохливих і метушливих, і репетливих речей. Обережно. Inosabile[99]! Ти примудряєшся до неї зухом. Але ж бачиш післямур тілопольоту як передстояння та передуспіх. Dlatego nie ma tam sztuki[100]. Приходиш ліпити й краяти, лучити й роздрібнювати. Насипати у чаші конопляне сім'я солемного мелосу. Й одкош матимеш від мигоголимого окомана. Ти ж, направду, є запитальністю і морокодокором і бецелою. Так?»
«Так», — кивнув учень авви Макарія, хоча нічого не зрозумів ні про «окомана», ні, щобільше? про «бецелу».
«Тоді рушаймо!» — наказав старець.
Вся компанія вийшла з кабінету на вузькі баштові сходи. Веселощі переповнили Анемподеста і вигнали з голови біль. Він знову здивувався своїй хоробрості. Йому здалося на мить, що варто лише копнути Модератора в дупу і процесія маріонеток посиплеться сходами униз, до велетенського лялькового короба, а Деміург згорне сіро-зелену декорацію, замкне накривку й оголосить, що виставі прийшла фініта…
Нижні двері розчинилися і процесія увійшла до зали, заставленої червоними кріслами. Колони підтримували позолочені ложі і бронзові дерева здіймали гілля до мороку, в котрому губилося риштування високої стелі. Шеренги крісел амфітеатром оточували Сцену, освітлену тисячами свічок і складною системою пересувних дзеркал, що помножували й концентрували світло. В партері та у ложах сиділо лише кілька глядачів. Усі вони були у масках.
Белітіс нахилилася до Анемподестового вуха й прошепотіла:
«Не сідай у ті крісла, що загороджені ланцюжками. Вони заражені».
«Чим?»
«В них оселилися хижі трубкозуби. Сядеш у заражене крісло, й вони тебе просвердлять наскрізь. І на смерть».
Модератор вдарив жезлом у ґонґ.
До нього підскочило двійко мартоплясів.
«Це — Розумні Арлекіни, — пояснила Белітіс. — Вони виводять акторів на Сцену».
«Чи все приготовлено?» — спитав Модератор.
«Ще не подув гірській вітер», — пропищав один з Розумних Арлекінів.
«Нехай Видавлювач проспіває ранкову пісеньку й промине Мідного Паця!» — вирішив Модератор і відступив, даючи Арлекінам вчепитися в прочанина.
Арлекіни з двох боків підхопили Анемподеста за лікті й повели до Сцени.
«Мене кличуть Машканом», — відрекомендувався лівий Арлекін.
«А мене — Маццаканом, — сказав правий і стиснув лікоть учня авви Макарія кістлявими пальцями. — Ми з братом є Божими Веселунами».
«Божими Весельчаками», — уточнив Машкан.
«Веселунами бути чинніше й правописніше», — не погодився Маццакан.
«Весельчаками чинніше!»
«Нехай», — вступився правий.
