Посол мертвих - Аскольд Мельничук
Іноді вечорами Алекс телефонував мені. Напевно, ми говорили так не менше, ніж подружки-старшокласниці.
У суботу Пол запросив Алекса проїхатися до моря.
Дорогою туди в машині, позиченій у Полового друга, брати лише мовчали, крім того, як зупинилися випити кави. Вони сіли за столик навпроти чотирьох чирлідерок у костюмах, і Пол нахилився до Алекса й уголос сказав:
— Дивись уважно — і наблизишся!
Потому тридцять кілометрів вони знову мовчали.
Коли завертали на трасу, перед ними вискочила вантажівка, і Пол мусив мало не з’їхати з дороги, щоби не налетіти на неї.
Від різкого руху щось у нього всередині розтислось, і він почав гарячково говорити:
— Тут нічого не вдієш: це природа системи. Ти в ній грузнеш, можеш зачинити двері, але їх виб’ють, навіть якщо ти ховатимешся чи будинок запалає, тебе завжди щонайменше двоє — і ти долаєш свої фашистські імпульси, а вони тебе розривають…
— Атож, — сказав Алекс, не бажаючи сперечатися.
Вони їхали заболоченими місцями, вода поблискувала у прохолодному світлі, й тієї хвилини Алекс подумав, як гарно бути чаплею, що пропливає в повітрі над ними, — тож він уявно перетворився на птаха й кілька миль кружляв над машиною.
— Вибач, — сказав Пол.
Полудень був ясний, але тепер почало хмаритись, і морські бризки підсолювали повітря. Вони швидко проїхали місток і зупинилися перед тим, як заселитись у готель. Пол показав Алексові конференц-зал, де він колись побував зі залізничною командою, а вітер ганяв чайок похмурим небом. Одна птаха відбилася від зграї й сіла на поруччя. Її погук перейшов у квиління, коли поряд виплив на поверхню цілий атол загублених кросівок — напевно, десь команда спортсменів підскакує на одній нозі, наче таємна спільнота.
Вони зістрибнули з містків на пісок, де Пол знайшов мушлю і з жартівливим поклоном вручив її братові.
— Ось тобі дарунок із найдавнішої країни світу!
У готелі було повно дешевих дрібничок, велика панорамна веранда, купа білих плетених меблів, хоч у містечку ще траплялися забиті дошками вікна. Алекс уперше мав ночувати в готелі — й на порозі незвичайної для нього церемонії йому паморочилася голова. Їхня кімната зі світло-зеленими стінами мала два вікна: одне виходило на вентиляцію, друге — у провулок. На ліжку лежало бежеве шенілове покривало. Пол сказав, що його треба перевірити, чи немає вошей.
Він вийшов із душу голий і спитав Алекса, який лежав у ліжку й дивився телевізор:
— Ти ще незайманий?
Алекс нічого на це не сказав. Він налив у чарки на два пальці «Джонні вокера». На дев’ятому каналі у програмі «Ніч жахів» ішов фільм «Заборонена планета». Раптом Алекса охопила страшенна радість, що брат повернувся і що вони вибрались у цю подорож. Як давно вони нікуди не ходили вдвох!
— Вимкни оце та ходімо. І пляшку бери, — сказав Пол.
Унизу біля обертових дверей літній чоловік кричав на значно молодшу за себе жінку з пофарбованим пасмами білявим волоссям і махав на неї сигарою, а якийсь малюк повзав по підлозі за черепашкою.
Хлопці потягували віскі, сівши в засмальцьовані сині крісла, над якими висіла підсліпувата люстра. Пол, який і далі був у сонячних окулярах, зізнався, що найкорисніша річ, якої його навчила армія, — це як прибити прикладом таргана. Показати цю штуку він пообіцяв згодом. Система, старий, система нам мізки вивихує. Не дай себе засмоктати.
Після потоку десь отаких млявих тверджень брати пішли кататися на веселих гірках, як колись на Коні-Айленді. Невдовзі вони сиділи на дошках, обнімаючи стовпи і слухаючи, як вітер жене хвилі. Перш ніж іти спати, Пол скинув одну кросівку і пожбурив її в море.
Додому вони повернулися наступного дня після обіду, з вітерцем промчали жвавою дорогою під свинцевим небом. На розі своєї вулиці побачили П’єтро з розп’яттям на спині.
Ада вже пішла на роботу. Алексові боліла голова: такого похмілля в нього ще не бувало, — тож коли Пол запропонував йому косяк, він трохи покурив, пішов до своєї кімнати, впав і заснув. Алексові наснився вовк. Вовком був він сам, і він сам був мисливцем, котрий жене вовка на червоні прапорці. Коли вовк приготувався стрибнути і схопити мисливця за горло, мисливець вистрілив — і Алекс прокинувся, побачивши, що Пол знайшов пістолет, а Адріана кричить. Алекс сонно вийшов до вітальні — й побачив братове тіло, яке спливало кров’ю на підлозі.
Похорон минув як у тумані: наче всі прийшли з похмілля — що про нас, цілком імовірно, можна було сказати. Кілька Полових друзів зі школи та з майстерні стояли в церкві під самими дверима, й пізніше я помітив, як ті друзі тихцем вискочили до бару, перш ніж їхати на цвинтар.
Ми з Алексом говорили про Пола, йдучи понад залізницею. Минуло тільки зо два роки, відколи ми фантазували, як утечемо на Кіс через Ньюпорт-Ньюс, а скільки всього змінилося. Тепер я мешкаю в іншому районі; Алекс, здається, дуже гостро переживав різницю між умовами нашого з ним життя, і хоча він ніколи нічого не казав про моїх батьків, але про себе говорив так, що було зрозуміло: ми вже не в одній команді, яка долає ті самі бар’єри. Він почувався загнаним у кут, я це бачив, — а позбутися такого почуття, коли воно з’являється, складно. Відбиваєшся, а воно повертається.
Розповівши про подорож до Атлантик-Ситі, він пояснив:
— Пол мав кудись піти від Ади. І я — теж. Вона хоче від нас чогось, чого ми не можемо їй дати.
— І чого ж саме?
— Важко сказати.
Він мав материні очі, батьків ніс і власну крихку статуру. Відпустив своє бронзове волосся до плечей. Алекс носив водолазку, замшевий піджак і моряцьку шапочку, наслідуючи поета Ферлінґетті, чию книжку він знайшов у букіністиці на Ліберті-стрит і купив завдяки назві: «Коні-Айленд розуму», — бо бував у цьому парку розваг. Алексові також подобався «Ловець у житі», й він часто розводився про те, скільки на світі фальшу, хоча, гадаю, Ґолден Колфілд йому здавався неправдоподібно чистим. Його хлоп’ячі дивацтва й одержимості на той час еволюціонували і залишали симпатичне враження: Алекс мав значно більший, аніж я, досвід грубих сторін життя, а отже,
