Посол мертвих - Аскольд Мельничук

Я сказав, аби він зателефонував мені по приїзді; коли ж він зателефонував, я не мав часу побачитися з ним.

Він залишив позаду Рузвельт, Віктора, матір з її релігійними маніями. Винайняв кімнату в гуртожитку YMCA[12] на Гантінґтон-авеню, прожив там місяць. Уночі лежав у ліжку й дивився, як його бажання пробігають над ним, наче павуки по стелі. Настав його особливий час на землі, й Алекса опанувало шаленство, непідвладне йому самому.

Та що він міг, окрім як здатися на його ласку? Алекс так і зробив, а тим часом Ада вирушила йому навздогін у листах, які він носив зі собою по кілька тижнів, не наважуючись розкривати.

Бажаючи до когось приєднатися, він долучився до Інституту творчого життя — групи, яку організував такий собі Серж. Розташовано цей заклад було у старому районі Квін-Енн у Сомервілі, який донедавна був робітничим містом, що його населяли здебільшого італійці й ірландці, де-не-де гаїтяни, — його можна було б назвати космополітичним, якби це слово не натякало на блиск, ніколи не притаманний тому місцю. Уявіть Париж без ліхтарів, без мистецтва, без оригінальної та цікавої архітектури. Триповерхівки, хащі антен, кімнати, прикрашені морськими мушлями. Будинки, ніби розбиті кораблі й острови загублених душ. У Сомервілі немає острівців блиску та розкоші на кшталт Бреттл-стрит у Кембриджі, паризької Рю-Вожирар, нью-йоркської П’ятої авеню, римської Віа-Венето. У сорокових роках то було третє у світі місто за густотою населення. Біля кожного будинку з одного та з іншого боку — заправка чи ремонт глушників, усюди гаражі, СТО, автомийки, крамниці автозапчастин. Лагідні мадонни у блакитних сукнях прикрашають подвір’я літніх мешканців району, а різдвяні гірлянди, причеплені понад дахами, день і ніч натякають на цукеркову естетику гри «Candyland»[13]. Місцеві працювали на СТО, на тутешніх фабриках, набивали подушки, розставляли товар на полицях крамниць, торгували газетами, друкували на машинці, розносили страви у забігайлівках, мили посуд після макаронів, — Алексові здавалося, що він усюди бачить матір. Вони були хороші люди, стерпно ощадливі (хоч і жили у борг); працьовиті (хоч і примудрялися по сім годин на день дивитися телевізор) та загалом добрі, їм навіть подобалася власна справа.

За це Серж їх ненавидів. Саме на спинах цих людей зріс середній клас. Вони дозволяють собі бути вугіллям і мазутом у жарких печах багатіїв. Серж хотів, аби вони стали динамітом. Він склав прокламацію, яку роздрукував на ротапринті й розвісив у пральнях-автоматах і на телефонних стовпах по цілому місту:

У нашому Інституті знають, що головного в житті людина вчиться поза класом чи аудиторією. Ми знайшли спосіб навчити вас того, про що ви не дізнаєтеся за партою. У нас навчають мистецтв зради, шантажу, бійки, шахрайства, інцесту, брехні, сексизму, злодійства у структурованому середовищі. Ми навчаємо честолюбства, жадібності, хоті, ревнощів і гніву, доводячи людей до цих станів так, аби вони згодом могли їх контролювати. З певних причин ми, американці, потребуємо сьогодні такої освіти як ніколи. Війна навчила молодь, що багатьом речам настає кінець, а при тому напівтаємний досвід не дійшов до свідомості широких верств населення, так що тільки обрані розуміють, на що здатна людина.

Ми в нашому Інституті рішуче налаштовані зірвати запону з людської природи.

Алекс був приголомшений, коли довідався, що є люди, котрі бачать світ так, як і він. Я припустив, що вони психи, та він сприйняв ці нісенітниці серйозно. Можливо, навіть занадто серйозно. Алекс потребував структури, яка допомогла б людині, котра пережила хворобу зникомості. Він почувався самотнім човником у бурю, а світ нависав над ним подібно до велетенського айсберга — й Алекс цілим серцем жадав порятунку, не бажав бути розчавленим. Імовірно, Адина одержимість спогадами про її колишнє суспільне становище лютила його, й він зреагував на це, рухаючись у бік американської версії тієї політичної течії, яка поламала життя його батькам і їхнім родинам. Ада дедалі більше замикалась у собі, в ідеалізованому минулому, а її син тим часом гордо крокував до утопічного майбутнього.

Побачитися з ним я зміг лише через кілька місяців. Урешті-решт Алекс запросив мене на зустріч в Інституті, і я прийшов.

Це сталося щойно після Дня подяки: того ранку випав перший сніг, і, виходячи, я позичив у сусіда шарф.

Він зустрів мене біля дверей старого вікторіанського будинку. У місті богемний стиль Алекса став іще яскравішим: тепер він ходив не в рукавичках і у водолазці, а в куртці з торочками й у ковбойських чобітках, оздоблених червоним. Ефект його вбрання був то більш промовистий, що чимало наших цивільних однолітків одягались у військову форму, немовби змагаючись зі солдатами. Його тонке чорне волосся було довге, а решта обличчя лишалася ретельно поголена, кутаста, незмінно бліда: на вигляд йому було років шістнадцять. Він розкинув руки і по-братськи мене обійняв. Алекс так радів, побачивши мене, аж я пошкодував, що не зустрівся з ним раніше.

У будинку ми слухали Сержеву проповідь про науку. Ми сиділи кружкома в темній вітальні в оточенні портретів Мао, Леніна та Че, а сухорлявий чоловік із вузьким обличчям виголошував промову. Людський вид мутує, казав він. Я не міг відвести очей від його вух, які мені нагадували бейсбольні рукавиці. Пристосуванням до чого вони є?

Руйнівні події першої половини століття, продовжував Серж: війни, потому повстання шістдесятих і початку сімдесятих років — вимагають від нас змін. Гасло майбутнього: «Або об’єднайся, або будь сам-один». Починається щось нове. Суспільство еволюціонує. Серж закликав громадян, як він називав своїх послідовників, скласти список ворогів. Чому ворогом має бути лише президент?

Опісля він гнівно виступив проти нещодавньої антиядерної демонстрації в Центральному парку:

— Екологи недороблені! Вони можуть мати справу з Матінкою-Землею. З морськими котиками, совами. Та їм пофіг, чи ви бідні. Повірте мені: вони наймають на роботу людей лише свого класу. Якщо вони зроблять виняток і пустять вас до себе, то постійно шукатимуть доказів, що ви чогось не можете. Вони вважають, що гроші заробляють гідні люди, розумієте? Гідні — а не ті, хто просто має привілей!

П’ятеро чи шестеро поодиноких людей на стільцях у кімнаті, здається, були різного віку: від шістнадцяти до понад п’ятдесяти. Вони уважно стежили за обличчям свого кумира, сопіли та кивали, а на підвіконні спала плямиста кішка.

Обігрівач засичав, і я зняв шарф, намотавши його на кулак під поглядами нових і старих