Посол мертвих - Аскольд Мельничук
Колись Ньюарк був і містом поетів. Там народився Стівен Крейн. Цими вулицями ходив Вітмен. Будинки були в поганому стані, та було й дещо нове, яке дарувало надію, що все може виправитися, якщо люди справді захочуть.
Над канавою нависала чорна споруда на трьох ногах. Поряд був двір, де неначе готували сюрреалістичний гаражний розпродаж: зелені стільці з прорваною оббивкою, ящики з порожніми бляшанками, вежі зі шин… Посеред того всього лежав «вольво», як перекинутий жук чи як пес, який чекає, щоби хтось почухав йому живіт.
Ми їхали до Волтера Енка. Волтер колись був диякон, а зараз, у середині шістдесятих, працював турагентом. Його пласка лиса голова нагадувала мені гриб. Очі він мав розкосі — татарська кров. От він з’явився біля дверей у помаранчевому спортивному костюмі.
Ми потисли один одному руки. Здається, він і засмутився, й відчув полегшу, побачивши нас. Батько про щось пожартував, аби його підбадьорити.
— Заходьте, будь ласка, — хрипко промовив пан Енко, — він нагорі.
Ми пішли за ним до під’їзду, рухаючись темними сходами з колодязем.
Фарба на стінах майже всюди облупилась, а голий тиньк укривали графіті. Пахло гнилим м’ясом, а перед якоюсь квартирою на другому поверсі ми помітили засохлий собачий послід.
Ми зайшли до вітальні, де на дивані лежав Віктор — притомний, але нерухомий, мов камінь.
На ньому були сірі вовняні штани і сорочка кремового кольору, заляпана чимось зеленим. Шкіра туго напнулася на кістках, вилиці стирчали тверді, мов зуби. Віктор важко дихав ротом і раз у раз облизувався, ніби собака, який хоче пити. Кліпав червоними очима — і важко було сказати, чи він нас упізнає. У його сивій бороді заплуталися крихти хліба та шматочки їжі.
— Він іще не зовсім отямився. Прийшов до мене вчора ввечері отак, — пан Енко показав на майже допиту пляшку горілки на брунатному килимі біля лакованого кавового столика.
— Пане Енку, допоможете нам знести його до машини? — спитав батько.
— Так, звичайно, та, може, спочатку кави вип’єте?
— Дякую, пане Енку.
— Будете?
— Та нам би його просто до машини — і додому.
— Я вас не засуджую. Розумієте, він так не вперше до мене приходить.
— Правда? А Ада знає?
— Ні, звісно, ні. Вона така, визначальниця.
— Хто?
— Ну, як начальниця: всім визначає, що робити і як, — таке діло. А якщо хтось не такий, як їй треба, то мусить змінитися.
— Що він тут робить?
— Може, кави? — благально подивився на нас пан Енко.
— Трохи води, — здався батько.
Ми пішли за Волтером до кухні. Стіни там були облуплені, стеля — як у печері. Де-не-де обсипався тиньк і було видно дранку. Раковина була повна брудного посуду з присохлими слідами жирної їжі та підгорілої картоплі. Стоси тарілок також стояли на столі. Я нарахував три відкриті бляшанки персиків і ще кілька — з горохом і кукурудзою. У мисці з молоком біля холодильника плавав тарган.
— Не дуже мені господарство ведеться…
— Та й мені.
Пан Енко витяг звідкілясь три чисті склянки.
Відкрутив кран.
— Колір, щоправда, та то нічого…
Вода мала світло-помаранчевий відтінок.
Батько випив її, ніби шампанське, прицмокуючи губами.
Коли ми повернулися до вітальні, Віктор уже сів. Дивився на мене каламутним поглядом.
Пан Енко тихо прошелестів:
— Знаєте, містере Пітере. Громада. Вони не зрозуміють. А от лікар… Ви ж людей знаєте.
Він ніяково всміхнувся до батька.
Я стояв на тому самому місці й дивився на тінь від фіранки на брудного кольору килимі.
— Тільки тут він може бути собою. Він веселий. Постійно щось смішне розказує. Іноді — про сестру.
Уявити Віктора веселим було дуже складно.
Ці двоє були коханцями — чи просто настільки близькими, наскільки могли. Я передчував це тоді — а тепер добре розумію. Віктор був там постійно. Волтер брехав нам, і брехав би далі, й це було нормально — вибору він особливого не мав, адже не міг так просто розповісти правду про своє життя: громаді б це не сподобалось. Іммігранти бажали демонструвати суспільству певне обличчя: при краватці, при дружині, зі вчасними виплатами за іпотекою, з дітьми-спортсменами. Вони не мали такої впевненості, щоби показати себе справжніх: їх жахало те, що видавалося їм власним темним боком.
Батько допоміг Вікторові спуститися сходами, а я відчиняв двері. Було тепло, радіо обіцяло дощ.
Іноді я забуваю, що це мені уявляється.
— Хочу додому, — сказала Адріана.
Нам довелося вкласти Віктора в ліжко і повернутися до кухні.
Алекс ховав очі.
— Я хочу додому, — промовила Ада, звертаючись до батька.
— Годі. Я їду назад. Щойно Віктор отямиться.
— Адріано!
Її очі заплющилися, ставши схожими на довгі дужки. Вона прихилилася до стіни, закинула біляву голову, подивилася на стелю, стисла руки в кулаки. Це було цілком вірогідно… Вона може забрати Віктора додому — чи, може, хай би він лишався жити в пана Енка…
Ми ніяково вийшли, і я пошкодував, що поїхав із батьком.
Алекс мені так просто цього не пробачить.
Уже пізно ввечері, їдучи затишними передмістями Форт-Гіллса, куди ми переїхали рік тому, я міркував про роздоріжжя людських доль. Заведено вважати, що невдачі — це школа для характеру. Та якщо поцікавитися, ким є ті, хто вважає за право спокійно робити такий висновок, то їхній досвід просто насмішить Аду, а авторитет поблідне перед тією мудрістю, що оселилась у тілах і серцях жертовних агнців, яким горло перерізали не до кінця…
8
Спогад: мене будить серед ночі якийсь звук. Виявляється, то бігає в колесі моя піщанка Плюша — та сама, яка незабаром утече з клітки і сховається за дверима, що їх я різко відчиню, шукаючи її (і Плюша сплющиться…). Але тієї ночі у Плюші все гаразд.
Заснути знову я не можу. Сідаю в ліжку. Перевалило за північ. Мене вабить темрява за вікном. Я тихо підходжу і визираю. Замість зірок бачу сусідські вікна — чорні прямокутники, освітлені ліхтарями; внизу поблискують машини, як панцирі скарабеїв. І вулицею й далі ходить П’єтро. Я не знаю, як він одягнений цього разу.
