Посол мертвих - Аскольд Мельничук
— Ви Адріана Січ?
Ада розплющила очі. Перед нею стояла руда жінка, чиє обличчя здавалося знайомим. Таке в таборах — не рідкість. Одягнута вона була у квітчасту сукню.
Ада кивнула.
— Я тільки хочу сказати: ваш батько був великий чоловік. Я маю дати вам оце.
Жінка простягла їй якийсь конверт і пішла геть.
Дивно. Ада провела поглядом руду, котра швидко вийшла з їдальні.
— Що це було? — спитав Орест.
Ада не відповіла. У конверті був золотий браслет — не надто важкий на руці, не надто елегантний. Тоді вона пригадала жінку: то була та сама оголена купальниця на Чорному морі. Ада стільки років про неї навіть не згадувала. І, не здивувавшись із того, що її батьки мають певну власну історію, власне минуле, Ада відчула укол смутку: вона так і не дізнається, ким вони були.
— Вибачте, можна вас на хвилинку? — шепеляво звернулася до неї англійською якась жінка.
Ада, яка курила надворі біля їдальні, очікуючи на Льва з футболу, побачила незнайомку в добре пошитому діловому костюмі брунатного кольору. У жінки в руках були блокнот і олівець, а на одному оці — зелена пов’язка.
Ада і Лев учили англійську мову, і вона зраділа, що зрозуміла питання, проте збентежилася.
— Вибачте, я не дуже добре говорю англійською. Що з вашим оком?
Тепер Ада мала трохи часу, щоби переглядати журнали на кшталт «Life» і читати не лише популярних письменників, як-от Стефана Цвейґа та Франца Верфеля, а й, наприклад, Орвелла, чию «Ферму тварин» один її друг переклав українською, хоча їй дужче подобався оригінал.
— Кон’юнктивіт, — відказала жінка.
Чомусь від її шепелявості й пов’язки Аді полегшало. Американці принаймні намагалися поводитися дружньо.
— Я пишу матеріал про життя в таборах… — Які рівні в неї зуби! — Чи не могли б ви розповісти нашим читачам, як це — бути біженцем?
Ада ще не встигла зжитися з таким статусом — але по-іншому їй справді було годі на себе дивитися.
Вона затяглася «лакі страйком» і трохи подумала. Потому сказала:
— Коли загинуло стільки людей, котрих ти знаєш, світ уже не той, що був. Живеш у геть інакшому місці.
— Яке ваше найбільше сподівання? — спитала журналістка.
Знов Ада спробувала всміхнутися.
— Розумієте, я багато чого залишила вдома, але то — неважливі речі… Бути біля своїх рідних. Так. Добре?
Гуляючи самотою в лісі біля табору, слухаючи птахів, які співали так самозречено, ніби світ іще зовсім молодий, Ада вирішила прийняти деякі важливі рішення. Вона чула в собі негучний, але лютий голос, який вимагав помсти, і намагалася його притлумити. Натомість силкувалася бути якомога відкритішою. Вона нікому не заздритиме. Хоч куди вона звідси піде, буде в несприятливому становищі: її оточуватимуть люди, пов’язані одні з одними павутинням минулих дій, що зветься історією.
— Дуже розумно, — промовив її батько.
Вона уявила, як він стоїть, зіпершись на великий камінь, у довгому чорному пальті й в елегантному фетровому капелюсі, поклавши підборіддя на ручку парасольки.
Чіткість видіння її вразила. Батько всміхнувся і сказав:
— Мені важко робитися видимим, тож не очікуй, що це буде дуже часто.
— Мама з тобою?
— Звичайно. Зараз вона, певно, до Ганнусі пішла. Чимало вас, бач. Хочеш, аби я її покликав?
— Чимало ще лишилося — ти хочеш сказати?
Батько докірливо примружився.
— Сердишся…
— Ти зарано пішов, тобі не здається? Ти вважаєш, що вже всього необхідного мене навчив?
— Щодо цього — певен. Ми з твоєю матір’ю дали тобі чудове вміння орієнтуватись у невидимому світі.
— Це ж де? Боюся, більшість наших поки що перебуває у видимому.
— Наприклад, заповіді… Не будь зарозуміла. Думаєш, Смерть — це просто? Послухай: Смерть у всьому така сама складна, як і Життя.
Ці уявні розмови їй допомагали. Від спілкування з рідними духами вона почувалася не такою розлюченою та самотньою, як без них.
Довкола красувалися клени в осінньому вбранні. Вона підняла листок і провела пальцями по його прожилках. Дерева теж утрачають усе щороку — а щовесни воно до них повертається.
Спускаючись із гори під бунтівними знаменами осені, Ада зустріла Антона, який радісно помахав їй.
Він відростив вуса та борідку і став од того трохи схожий на Леніна; як на Аду, то занадто схожий. Перетворився на вченого, котрий, щойно має чим присвітити, сидить уночі над книжками, читає вірші й вивчає містичні трактати Якоба Беме та Кабалу.
Антон легко сходився з людьми, і до його товариства належало кілька американських солдатів, серед них — молодий лейтенант Том О’Фланнаґан. Високий, навіть елегантний, із дуже коротко стриженим світло-рудим волоссям, до війни він викладав історію США в університеті. Його рідний батько, іммігрант із графства Корк, умовив його виконати свій обов’язок і піти добровольцем. Ветеран, котрий воював у Нормандії, він сказав Антонові, що з цим досвідом його чуття історії неймовірно посилилося, — жодне читання не дало б цього. І, сподіваючись затримати в серці засвоєні уроки на ціле життя, він усе-таки боявся, що невдовзі почне все забувати. Лейтенант О’Фланнаґан особливо радо ділився з майбутніми емігрантами своїми думками про те, чого їм варто очікувати в Америці. Він, Федько й Антон, якого лейтенант прозивав Достоєвським-молодшим, і ще деякі їхні товариші могли годинами сидіти в їдальні й розмовляти. Іноді разом із ними засиджувалась Ада. Ті розмови нагадували їй вечерю за батьківським столом.
— Але ж Америка — це не нація, — заявляв Федько. — Це — клуб. Я що хочу сказати: ось, приміром, ми. Якщо нам трохи пощастить — то й ми будемо американцями, хоча в Америці не народились.
О’Фланнаґан під’юджував його:
— Сам побачиш. Ми нація, хоча для громадянства не обов’язково народитись у нашій країні. Старі визначення переписано. Для того, щоби земля була твоя рідна, з неї не обов’язково вирости. Блакитній крові наливають не ліпшого пива, ніж червоній.
— Правда? — відказав Федько, переходячи в наступ. — Кажеш, у вас немає аристократії? От цікаво. А я кажу, що ваша революція від російської відрізняється тим, що у вас її проводили вищі класи — а не проти них. То можна сказати, тому вона й пішла на користь. Але в мене є до тебе питання.
— Питай.
— А де влада? Чия влада в Америці насправді?
Це питання
