Посол мертвих - Аскольд Мельничук
Рухаючись до холодильника, я проходжу повз спальню, чую, як за причиненими дверима похропує мати. На порозі кухні я спиняюся. Лампу над столом увімкнено. За високим стосом книжок схилився над паперами батько, спершись лобом на руку. У другій руці — ручка, якою він старанно переписує слова завдовжки з бронтозавра: ті слова простою латиною пояснюють, із чого ми складаємося. Я майже чую, як він шепоче: «Метатарзальна…» — що стосується судини, яка несе кров у нижню частину ноги, звідки кров витікає зі стигми (втім, він не думає про це, звісно), — а я вже не хлопчик, котрого розбудив гризун у колесі, а чоловік середніх літ, дивлюся крізь коридор пам’яті на один із мільйонів її образів. Одначе значущість цього спогаду про батька вражає зараз мене так само, як і тоді: самотній чоловік схиляється над світом знань, уміщеним у книжці. Те, що книжку колись давно наповнили знанням, що слова поставили на їхні місця шрифтом, який склали і розсипали багато років тому, частково пояснює джерело її авторитету. Якщо оце є у книжці — то воно важливе. Слова, які описують просто органи, м’язи та судини тіла. Його знання цих речей, яке виросло з уваги до книжки, поволі, майже непомітно, невидимо прокладало нам шлях — із цього району триповерхових будинків, де люди стурбовані та роздратовані, галасливі та плаксиві, до нового дому: з двором, обнесеним парканом, нарешті, зі собакою та з двома машинами, в передмісті Форт-Гіллс, населеному заможним людом зі середнього класу — дипломовані бухгалтери, лікарі, юристи й інші вмільці здерти шкуру з біднішого за себе.
Ми жили в добробуті. І, без сумніву, однією з причин переїзду було бажання відмежуватися від Круків.
Другим боком того, що мати, на перший погляд, успішно вписалась у нове життя дружини американського лікаря, стало її небажання говорити про минуле. Небажання бути занадто сильною, бо я би не сказав, що в шістнадцять років я надто цікавився її минулим. Кожному відведено його час — то один спільний дар. Чому ми маємо вимагати від когось щосили берегти те, чого не втримати в руках, як не втримати самого світла? У ті роки мої батьки сприймали буденні потреби, беручи на себе відповідальність: роботу, суспільне життя — так відчайдушно, що практично не помічали, як мало часу в нас залишалось одне для одного. У Рузвельті я ходив до католицької школи і на недільні заняття, на яких дізнавався про свою стару країну; у Форт-Гіллсі перейшов до середньої школи, де все було зосереджено на спорті й на приготуванні до вступу до коледжу, — а стара країна, яка й так здавалася доволі абстрактною, танула в повітрі, як Чеширський кіт, залишаючи тільки загадкову посмішку. Багато років ця похмура посмішка сиділа на полиці, майже непомітна, і не зникала.
З часом ми перестали ходити до нашої церкви — натомість перейшли до місцевої католицької, де постійною парафіянкою була тільки мати, а нас із батьком відносило в загалом не дуже зручне відступництво. Принаймні я почувався незручно — за батька не скажу. Він був чоловік практичний, і ми ніколи таких філософських питань не озвучували. Я мав сильне враження, ніби наш досвід уміщує дещо більше, ніж доступне нашому сприйняттю. Саме ця близькість дає мені те, що я розумію як надію.
Школа поглинула мене. Я почав грати в теніс. Але, можливо, тому, що батьки наполегливо працювали над асиміляцією, я спіймав себе на більш стриманому, ніж вони, ставленні до життя. Нових друзів заводив повільно. І при тому, що добре вчився, я нудьгував за галасом тих вулиць, де ми жили раніше, на яких завжди були люди, і дедалі більше сумував за Круками.
Алекс не хотів, аби я їхав. Він часто телефонував мені, та жодного разу не приїхав у гості, завжди в останній момент придумуючи якусь перешкоду. Натомість він кликав мене до себе, що було принадно та нескладно. Мене вабили почуття постійної кризи, дух анархії та запах болю в кімнатах старого району, химерна мова, лайка, незрозумілі погляди і задушливі, потужні запахи капусти й диму, килими на сходах, нездорові бажання, які розквітали під мигтінням неону на вивісках цілодобових їдалень, де хтось завжди був у скруті, а тиха присутність смерті по кутках звеличувала життя. Тут невідступна хмара минулого допомагала мені бачити свіжим оком сонячні дні.
9
Сталося так, що того самого тижня, коли Гетті, в якої був вовк, поїхала вчитися до коледжу (цю подорож вона відкладала цілий рік — працювала і збирала гроші), Пол рішуче захотів іти до армії й, сівши в автобус до Джорджії, поїхав на навчання. Дорогою від почав хвилюватися. Він сидів поряд із якимось хлопчаком із Річдейла, чий рот просто не закривався: він цілу дорогу балакав про те, що незабаром буде расова війна.
Пол гадав, чи побачить колись свою сім’ю. Він думав про зраду Гетті й почував, як у його серці ворушиться прощення. Після війни, коли вона закінчить коледж, якщо він буде живий, вони можуть почати все спочатку.
До Ади він ставився менш поблажливо. Останні кілька років вони щодня сварилися: йому були осоружні її намагання контролювати його; понад те він напівсвідомо винуватив її в тому, що пішов батько. Пол роздумував, чи радіє вона з його від’їзду — він-бо нагадував їй Льва. Пол жував цигарку і заплющував очі, цілим серцем бажаючи, щоби цей говіркий маніяк прикрутив звук.
Тим часом Адріана сиділа сама у спальні й плакала, а Ніна та решта померлих дивилися на неї.
— Тобі що, жити набридло? — сказав Алекс, коли Пол розповів йому про своє бажання йти на війну.
В’єтнам залишав дуже недобре враження — хай би там що казав хороший Ніксон. Подивившись на декого з них на в’їзді до Чикаґо, Пол відчув захват: хлопці, ледве старші