Дженні Герхард - Теодор Драйзер

— Чудова дівчина, — підтвердила м-с Кейн.

— Це що ж, змова? — пожартував Лестер. — Я, як вам відомо, не годжуся для родинного життя.

— Я це дуже добре знаю, — напівжартома, напівсерйозно сказала м-с Кейн. — І це дуже шкода.

Лестер перевів розмову на інше. Він не мав сили вислуховувати подібні зауваження. І знову пригадалася Дженні, її жалібне: «Ах, ні, ні!» От хто йому до душі. Така жінка справді достойна уваги. Позбавлена дріб’язкових розрахунків, не користолюбна, не оточена суворим наглядом і поставлена на шляху чоловіка, наче пастка, а чудова дівчина — чудова, немов квітка, що росте і яку ніхто не оберігає. Цього вечора, повернувшись до своєї кімнати, він написав їй листа, але датував його тижнем пізніше, бо не хотів видатися надто нетерплячим і до того ж збирався пробути у Цинциннаті принаймні тижнів зо два.

«Мила моя Дженні!

Хоч минув тиждень, а я не подавав про себе звісток, повір, я не забув тебе. Ти дуже поганої думки про мене? Я доможусь, щоб вона змінилася на краще, бо я кохаю тебе, дівчинко, справді кохаю. У мене на столі стоїть квітка, яка дуже нагадує тебе, — біла, ніжна, чарівна. Отака й ти — твій образ весь час зі мною. Ти для мене — втілення всього найкращого. У твоїй владі засипати мій шлях квітами — тільки б ти захотіла.

Тепер хочу сказати тобі, що 18-го я буду в Клівленді й сподіваюся зустрітися з тобою. Приїду в четвер увечері. Жди мене в жіночій вітальні готелю «Дорнстон» в п’ятницю опівдні. Гаразд? Ми там разом поснідаємо.

Ти не хотіла, щоб я приходив до тебе додому, — як бачиш, я виконую твоє бажання. (І наперед виконуватиму — з одною умовою.) Добрим друзям не слід розлучатись, це небезпечно. Напиши, що чекатимеш мене. Покладаюся на твою великодушність. Але я не можу прийняти твоє «ні» як остаточне рішення.

Відданий тобі Лестер Кейн».

Він запечатав лист і надписав адресу. «У своєму роді це чудова дівчина, — подумав він. — Просто чудова».

Розділ XXI

Лист цей прийшов після тижневої мовчанки, коли Дженні вже встигла багато передумати, й глибоко схвилював її. Що їй робити? Як повестися? Як же вона ставиться до цієї людини? Чи є в неї бажання відповідати на лист? А коли відповідати, то що? До цього часу всі її вчинки, навіть коли вона в Колумбусі пожертвувала собою заради Басса, начебто не стосувались нікого, крім її самої. Тепер треба було думати й про інших: про рідних і найперше про дитину. Маленькій Весті минуло вже півтора року; це була славна дівчинка, білява, з великими блакитними очима, яка обіцяла бути схожою на матір; до того ж вона була жвава й кмітлива. М-с Герхардт любила її від усього серця. Сам Герхардт відтавав дуже повільно і навіть зараз не виявляв особливого інтересу до внучки, але все ж був добрий до неї. І, помічаючи цю зміну в батькові, Дженні від усієї душі хотіла поводитись так, щоб ніколи більше не робити йому прикростей. Якщо вона зробить якийсь нерозсудливий крок, це буде не тільки ганебною невдячністю щодо батька, але й пошкодить у майбутньому її дочці. Їй самій не пощастило в житті, думала Дженні, але життя Вести — інша справа, і не можна робити нічого такого, щоб могло б зіпсувати його. Може б, слід написати Лестеру і все йому пояснити. Вона сказала йому, що не хоче робити щось погане. Припустимо, вона признається йому, що має дитину, і попросить дати їй спокій. Чи послухає він? Навряд. Та й чи хоче вона, щоб він піймав її на слові?

Необхідність признатись у цьому була для Дженні дуже тяжка. От чому вона вагалася, почала було писати листа, в якому намагалася все пояснити, і порвала його. А втім втрутилася сама доля: раптово повернувся додому батько, що серйозно потерпів під час нещасного випадку на фабриці у Йангстауні.

Лист від Герхардта прийшов у середу, на початку серпня. Але це ще був звичайний лист, написаний німецькою мовою, з батьківськими розпитами й порадами і з додатком щотижневих п’яти доларів; у конверті було кілька рядків, написаних незнайомим почерком, — повідомлення, що напередодні трапилось нещастя: на фабриці перевернувся ківш з розтопленим склом, і в Герхардта серйозно обпечені обидві руки. В кінці в записці повідомлялось, що наступного ранку він буде вдома.

— Ну, що ти скажеш! — вигукнув приголомшений Уїльям.

— Бідний тато! — очі Вероніки наповнилися слізьми.

М-с Герхардт сіла на стілець, стиснуті руки її впали на коліна, застиглими очима втупилася в підлогу. «Що ж тепер робити?» у відчаї повторювала вона. Їй страшно було навіть подумати про те, що буде з ними, якщо Герхардт назавжди залишиться калікою.

Басс повертався додому о-пів до сьомої, Дженні — о восьмій. Басс вислухав новину, широко розкривши очі.

— Це дуже погано! — вигукнув він. — А в листі не сказано, чи опіки тяжкі?

— Не сказано, — відповіла м-с Герхардт.

— Ну, по-моєму, не варто вже дуже засмучуватись, — сказав Басс. — Від цього користі не буде. Як-небудь викрутимось. Я б на твоєму місці не сумував так.

Сам він і справді не дуже сумував — не така в нього була вдача. Життя давалося йому легко. Він не здатний був замислюватись над значенням подій і передбачати їх наслідки.

— Знаю, — сказала м-с Герхардт, намагаючись опанувати себе. — Але я нічого не можу зробити. Подумати тільки, не встигло наше життя налагодитися, — і от нове горе. Немов прокляття якесь на нас лежить. Нам так не щастить!

Коли прийшла Дженні, мати одразу відчула, що це її єдина підпора.

— Що трапилося, мамусю? — ще на дверях запитала Дженні, побачивши обличчя матері. — Чого ти плакала?

М-с Герхардт глянула на неї й відвернулася.

— Тато попік собі руки, — повільно сказав Басс. — Він завтра приїжджає.

Дженні обернулася і з жахом подивилася на нього.

— Попік собі руки!

— Так, — сказав Басс.

— Як же це трапилось?

— Перевернувся ківш із склом.

Дженні глянула на матір, і очі її заволокло слізьми. Вона кинулася до м-с Герхардт і обняла її.

— Не плач, мамусю, — сказала вона, сама ледве стримуючись. — Не треба сумувати. Я знаю, як тобі