Дженні Герхард - Теодор Драйзер

— Добре, — відповіла вона сумно, і все ж дивне почуття ніжності до цієї людини ворухнулося в її душі. — Поїдемо.

Розділ XXIII

З від’їздом все склалося набагато легше, ніж можна було ждати. Дженні вирішила розповісти матері всю правду, а батькові можна було сказати тільки одно: що м-с Брейсбрідж виїжджає, хоче, щоб Дженні її супроводжувала. Батько, звичайно, почне розпитувати її, але навряд чи виникнуть у нього якісь сумніви. Цього дня по дорозі додому вона зайшла з Лестером до універсального магазину, і Лестер купив їй скриню, чемодан, дорожній костюм і капелюшок. Він був дуже гордий своєю перемогою.

— Коли приїдемо до Нью-Йорка, я куплю тобі щось краще, — сказав він. — Ти ще сама не знаєш собі ціни, на тебе всі будуть оглядатись.

Він наказав, щоб покупки склали в скриню й відправили до нього в готель. Потім умовився з Дженні, що в понеділок перед від’їздом вона прийде до готелю й переодягнеться.

Повернувшись додому, Дженні застала матір на кухні, і та, як завжди, зраділа їй.

— У тебе був важкий день? — ласкаво запитала м-с Герхардт. — Ти виглядаєш дуже стомленою.

— Ні, — сказала Дженні, — я не стомилась. Не в цьому справа. Просто я не зовсім добре себе почуваю.

— Що-небудь трапилось?

— Ах, мамочко, я повинна тобі сказати про одну річ. Це так важко...

Вона замовкла, запитливо дивлячись на матір, потім відвела очі.

— Ну, що таке? — стурбовано запитала м-с Герхардт. Їх уже спіткало стільки горя, що вона весь час жила в очікуванні якогось нового лиха. — Чи не втратила ти посаду?

— Ні, — відповіла Дженні, намагаючись не виказати свого хвилювання, — але я збираюсь піти звідти.

— Та що це ти? — вигукнула мати. — Чому?

— Я їду до Нью-Йорка.

Мати здивовано розкрила очі.

— Чого це раптом? Коли ти вирішила? — запитала вона.

— Сьогодні.

— Ти це серйозно?

— Так, мамусю. Послухай. Я хочу дещо тобі розповісти. Ти ж знаєш, як нам тяжко живеться. Нам усе одно ніяк не налагодити наших справ. А зараз знайшовся такий чоловік, який хоче нам допомогти. Він каже, що полюбив мене, й хоче, щоб я в понеділок їхала з ним до Нью-Йорка. Я вирішила їхати.

— Ні, Дженні, нізащо! — скрикнула мати. — Як же ти можеш знову піти на таке! Подумай про батька.

— Я вже про все подумала, — твердо сказала Дженні, — так буде краще. Він добрий чоловік, я знаю. І в нього багато грошей. Він хоче, щоб я поїхала з ним, і я поїду. А коли повернемось, він купить для нас новий будинок і взагалі допомагатиме. Ти ж сама знаєш, зі мною ніхто не одружиться. Нехай буде так. Він мене любить. І я його люблю. Чому б мені не поїхати?

— А він знає про Весту? — обережно запитала мати.

— Ні, — винувато відповіла Дженні. — Я думаю, краще не говорити йому. Я подбаю, щоб це обминуло її.

— Боюсь, що ти наживеш собі лиха, Дженні. Невже ти думаєш, що це ніколи не відкриється?

— Я думала, може, вона поживе тут з вами, поки їй не прийде час іти до школи, — сказала Дженні. — А потім я, напевно, зможу відправити її кудись учитись.

— Так-то воно так, — погодилася мати. — Але, можливо, все-таки краще сказати йому одразу? Він буде тільки кращої думки про тебе, якщо ти скажеш правду.

— Не в цьому річ. Справа у Весті, — гаряче сказала Дженні. — Я хочу, щоб це обминуло її.

Мати похитала головою.

— Де ти з ним познайомилась? — запитала вона.

— У місіс Брейсбрідж.

— Давно?

— Та вже майже два місяці.

— І ти жодного разу ні слова не сказала про нього, — закинула їй м-с Герхардт.

— Я не знала, що він так до мене ставиться, — винувато сказала Дженні.

— А може, почекаєш? Чому б йому спочатку не зайти до нас? — запитала мати. — Тоді все буде куди простіше. Адже однаково, якщо ти поїдеш, батько взнає правду.

— Я хочу сказати, що їду з місіс Брейсбрідж. Тоді тато не стане заперечувати.

— Так, можливо, — замислено погодилась мати.

Вони мовчки дивились одна на одну. М-с Герхардт намагалася намалювати в своїй уяві цю нову, дивну людину, яка увійшла тепер у життя Дженні. Він багатий. Він хоче купити їм гарний будинок. От так історія!

— І ще ось що він мені дав, — додала Дженні, якимсь чуттям розуміючи думки матері.

Вона дістала двісті п’ятдесят доларів, які були сховані в неї на грудях, і вклала їх у руки м-с Герхардт.

Та здивовано втупилася очима в гроші. У цій пачці зелених і жовтих папірців був рятунок від усіх турбот — про їжу, одяг, вугілля, плату за квартиру. Якщо в домі буде багато грошей, Герхардту не доведеться так уболівати, що з обпеченими руками він не може працювати; Джорджу, Марті й Вероніці можна буде накупити гарних речей — їм так цього хочеться! Дженні одягнеться, Веста здобуде освіту.

— Ти думаєш, він коли-небудь одружиться з тобою? — запитала, нарешті, мати.

— Не знаю, — відповіла Дженні. — Можливо. Я знаю тільки, що він мене любить.

— Що ж, — помовчавши, сказала м-с Герхардт, — якщо ти думаєш сказати батькові, що їдеш, то не відкладай. Йому й без того це здасться дуже дивним.

Дженні зрозуміла, що перемога залишилась за нею. Сила обставин примусила матір примиритися з тим, що сталось. Вона засмучена, але все ж їй уже здається, що, можливо, це й на краще.

— Я допоможу тобі, — зітхнувши, сказала вона дочці.

М-с Герхардт було нелегко сказати неправду, але вона зробила це так невимушено, що приспала всі підозріння в чоловіка. Про новину сказали й дітям, всі жваво обмірковували її, а коли потім і Дженні повторила цю вигадку батькові, все вийшло досить природно.

— І надовго ти їдеш? — поцікавився він.

— Тижнів на два, на три, — відповіла Дженні.

— Це приємна подорож, — сказав Герхардт. — Я побував у Нью-Йорку в тисяча вісімсот сорок четвертому році. Тоді це було