Дженні Герхард - Теодор Драйзер

Лестер розумів, що таке становище речей не дозволить йому побудувати свої стосунки з Дженні на якійсь міцній основі. Він старанно обдумав план дій. Безперечно, він не відмовиться від Дженні, що б там не було. Але треба бути насторожі; не слід ризикувати дарма. Привезти її в Цинциннаті? Який вибухне скандал, якщо це коли-небудь виявиться! Влаштувати її в затишному будиночку де-небудь за містом? Звичайно, у родичів рано чи пізно виникне підозра. Брати її з собою в численні ділові поїздки? На перший раз поїздка до Нью-Йорка минула благополучно. Але чи завжди так буде? Він обмірковував це знову й знову. Труднощі тільки запалювали його. Кінець кінцем, можливо, найпридатнішим буде якесь інше місто: Сент-Луїс, Чикаго чи Пітсбург. Він часто бував там, особливо в Чикаго. Нарешті він вирішив поселити Дженні саме в Чикаго. Він завжди може під якимсь приводом навідатись, і це тільки одну ніч їхати. Так, Чикаго найкраще. У такому великому, бурхливому місті неважко буде загубитися. Провівши два тижні в Цинциннаті, Лестер написав Дженні, що незабаром приїде до Клівленда, і вона відповіла, що він може прийти до неї додому. Вона говорила про нього батькові. Вона вирішила, що безглуздо залишатися вдома, і влаштувалась на роботу в магазині, по чотири долари на тиждень. Він посміхнувся, прочитавши це, але її енергія, порядність подобалися йому. «Вона молодець, — сказав він собі. — Я ще ніколи не зустрічав такої дівчини».

Найближчої суботи він приїхав до Клівленда, зайшов у магазин, де служила Дженні, і умовився зустрітися з нею ввечері. Йому хотілося, щоб відрекомендування його як її поклонника скінчилося якомога швидше. Злидні в домі Герхардтів і їхні нестатки, що аж били у вічі, викликали у Лестера мало не огиду, однак сама Дженні здавалася йому такою ж чарівною, як завжди. Після того як він просидів кілька хвилин у їдальні, до нього вийшли привітатися Герхардт з дружиною, але Лестер майже не звернув на них уваги. Старий німець здався йому досить звичайною особою — таких сотнями наймали на найскромніші посади на фабриці його батька. Поговоривши трохи про те, про се, Лестер запропонував Дженні поїхати кататись. Дженні одягла капелюшок, і вони вийшли. Насправді ж вони пішли на квартиру, яку найняв Лестер, де поки що зберігалося нове вбрання Дженні. Повернулася Дженні о восьмій годині вечора, і домашні не побачили в цьому нічого поганого.

Розділ XXV

Через місяць Дженні сказала, що Лестер хоче одружитися з нею. Звичайно, його візити підготували ґрунт, і це здалося всім досить природним. Тільки сам Герхардт начебто ще трохи сумнівався. Йому незрозуміло було, що з цього вийде. Можливо, все буде гаразд, Лестер ніби й справді непогана людина, і нарешті, чому б йому не полюбити Дженні? Був же до нього Брендер? Якщо в неї міг закохатися сенатор Сполучених Штатів, то чому це не може трапитись із сином фабриканта? Залишається тільки одна перешкода — дитина.

— Вона говорила йому про Весту? — запитав Герхардт жінку.

— Ні ще, — відповіла м-с Герхардт.

— Ні ще, ні ще. Завжди якісь недомовки. Ти думаєш, він захоче одружитися з нею, якщо дізнається? От що виходить, коли дівчина недобре поводиться. Тепер вона мусить викручуватись, як злодюжка. У дитини навіть немає чесного імені.

Герхардт знов уткнувся в газету, але невеселі думки непокоїли його. Він вважав, що життя його зовсім не вдалося, і хотів видужати бодай настільки, щоб можна було знайти яке-небудь місце — скажімо, сторожа. Йому хотілося бути далі від усіх цих хитрощів і обманів.

Тижнів через два Дженні призналася матері, що Лестер листом викликає її до себе в Чикаго. Він не зовсім здоровий і не може приїхати до Клівленда. Мати з дочкою сказали Герхардту, що Дженні їде, щоб повінчатися з м-ром Кейном. Герхардт скипів, і всі його підозри пробудилися знову. Але йому залишалося тільки буркотіти; вся ця історія добром не закінчиться, в цьому він цілком упевнений.

Настав день від’їзду, і Дженні довелося виїхати, не попрощавшись із батьком. Він до вечора блукав по місту, шукаючи роботи, і вона мусила піти на вокзал, так і не дочекавшись його.

— Я йому звідти напишу, — сказала вона.

Знову й знову Дженні цілувала дочку.

— Лестер скоро найме для нас будинок кращий від цього, — весело говорила вона. — Він хоче, щоб ми переїхали.

І от нічний поїзд мчить її в Чикаго; скінчилося минуле життя й починається нове.

Цікаво, що хоч з ласки Лестера родина Герхардта тепер вже не терпіла таких нестатків, він і діти нічого не помічали. М-с Герхардт дуже просто обдурювала чоловіка, купуючи тільки вкрай потрібні речі, і поки що не наважувалася купувати зайве, що тепер можна було б собі дозволити. Її стримував страх. Але Дженні пробувши кілька днів у Чикаго, написала матері, що Лестер наполягає, щоб вони переїхали до іншого будинку. Листа показали Герхардту, який тільки й чекав повернення дочки, щоб учинити скандал. Він насупився, але чомусь ця пропозиція здалась йому доказом того, що все гаразд. Коли б Кейн не одружився з Дженні, навіщо б йому допомагати її родині? Мабуть, вони й справді благополучно одружилися. Мабуть, Дженні дійсно досягла високого становища і може тепер допомагати рідним. Герхардт майже готовий був все їй простити раз і назавжди.

Отже, питання про новий будинок було вирішене, і Дженні повернулася до Клівленда, щоб допомогти матері переїхати в нього. Вони разом ходили по місту, шукаючи приємного, тихого кварталу, й нарешті знайшли підхоже місце. Найняли будинок із дев’яти кімнат з двором за плату по тридцять доларів у місяць. Його обставили, як годиться: купили зручні меблі для їдальні, вітальні, гарні стільці, крісла, ліжка і все, що треба для кожної кімнати. Кухня була з усіма вигодами, була навіть ванна — розкіш, якої Герхардти раніше ніколи не знали. Одно слово, будинок був дуже милий, хоча і скромний, і Дженні раділа, що рідним буде тепер добре й затишно.

Коли настав час переїжджати, м-с Герхардт була просто в нестямі з радості: адже збувалися всі її мрії. Довгі роки, все своє життя вона ждала — і от діждалася. Новий дім, нові меблі, вдосталь місця, прекрасні речі, які їй і уві сні не снилися, — подумати тільки! У неї блищали очі, коли вона дивилась на нові ліжка, шафи й усе інше.

— Господи, яка краса! — скрикувала вона. — Як чудово, правда?

Дженні, дуже задоволена, посміхалася, намагаючись приховати хвилювання, та на очах у