Дженні Герхард - Теодор Драйзер
Того ж року, трохи пізніше, Роберт висунув план реорганізації всього управління підприємством. Він запропонував збудувати в Чикаго, на Мічиган авеню, величезний виставочний зал і склад і перекинути туди частину готової продукції. Чикаго більший центр, ніж Цинциннаті. Покупцям із Заходу і провінціальним торговцям зручніше буде приїздити туди й вести з Кейнами справи. Це буде чудовою рекламою, прекрасним доказом сили й процвітання фірми. Кейн-батько і Лестер одразу ж схвалили цей проект. Обидва цілком розуміли його переваги. Роберт запропонував Лестеру зайнятися побудовою нового приміщення. Мабуть, було б доцільно, щоб він перебував певний час у Чикаго.
Братова ідея дуже сподобалася Лестеру, хоч він розумів, що йому пропонують майже зовсім попрощатися з Цинциннаті. Це пошана для нього й це підносить престиж фірми. Він зможе оселитися в Чикаго і взяти Дженні до себе. Тепер не важко буде здійснити колишній план — найняти квартиру для себе й для неї. І він підтримав Роберта. Той посміхнувся.
— Я певен, що це буде на користь фірмі, — сказав він.
В зв’язку з тим, що будівельні роботи мали незабаром розпочатись, Лестер вирішив переїхати до Чикаго негайно. Він викликав Дженні, і вони разом вибрали квартиру на Північній околиці; будинок був розташований на тихій вулиці недалеко від озера, квартира була дуже зручна, і Лестер обставив її за своїм смаком. Він вважав, що, проживаючи в Чикаго, матиме славу холостяка. Йому не доведеться запрошувати друзів до себе. Він завжди може зустрітися з ними в конторі, в клубі чи готелі. На його погляд, все складалося якнайкраще.
Природно, що після від’їзду Дженні з Клівленда життя Герхардтів круто змінилося. Як видно, родина остаточно розпадалася, але сам Герхардт ставився до цього, як філософ. Він уже старий, йому однаково, де б не жити. Басс, Марта й Джордж уже стали на ноги. Вероніка і Уїльям ще вчаться в школі, але можна буде зробити якось так, щоб вони жили й харчувалися в сусідів Герхардта; Дженні серйозно непокоїло тільки одно — Веста. Герхардт, звичайно, міркував, що Дженні візьме дочку з собою. Хіба ж може мати зробити інакше?
— Ти розповіла йому про Весту? — запитав він, коли був уже призначений день від’їзду Дженні.
— Ні, але скоро розповім, — заспокоїла вона його.
— Завжди оце «скоро», — пробурмотів Герхардт.
Він похитав головою. Сльози стискували йому горло.
— Кепська справа, — мовив далі він, помовчавши. — Це великий гріх. Боюсь, що бог покарає тебе. За дитиною потрібний догляд. Якби я не був такий старий, я б залишив її в себе. Тепер уже нікому як слід доглядати за нею, — і він знову похитав головою.
— Це так, — стиха сказала Дженні. — Я все це влаштую. Скоро я заберу її до себе. Ти ж знаєш, що я не покину її.
— А як же з ім’ям? — сказав Герхардт. — Дівчинці потрібне ім’я. Наступного року вона піде до школи. Люди захочуть знати, хто вона така. Вічно ж так не може тривати.
Дженні й сама добре це розуміла. Вона до нестями любила свою дочку. Постійні розлуки й необхідність приховувати навіть саме існування Вести були важким хрестом для Дженні. Це було несправедливо по відношенню до дитини, але Дженні не бачила можливості зробити інакше. Вона добре одягала Весту, у дівчинки було всього вдосталь. Що б там не було, вона ні в чому недостачі не знала. Дженні мала надію дати їй добру освіту. Ах, коли б вона з самого початку сказала Лестерові правду! Тепер, либонь, уже надто пізно, і все ж вона відчувала, що тоді зробила так, як було краще. Нарешті вона вирішила підшукати в Чикаго яку-небудь добру жінку чи родину, що взялася б за плату піклуватися про Весту. У шведському кварталі на захід від Лассаль-стріт вона знайшла літню жінку, яка здалася їй втіленням усіх доброчесностей, — охайну, скромну, чесну. Вона була вдова, працювала поденно і охоче погодилася покинути це й віддавати увесь свій час Весті. Дженні вирішила, що дівчинка почне ходити до дитячого садку, як тільки вдасться знайти підхожий. У неї буде багато іграшок, пильний догляд. М-с Олсен неодмінно повідомлятиме Дженні про кожне найменше захворювання дитини. Дженні збиралася відвідувати Весту кожного дня і вважала, що іноді, коли Лестер виїжджатиме з Чикаго, вона братиме дочку до себе. Жила ж Веста з ними у Клівленді, а Лестер і гадки про це не мав.
Домовившись з м-с Олсен, Дженні при першій слушній нагоді поїхала до Клівленда забрати Весту. Герхардт, що болісно ждав близької розлуки, був у полоні турбот про майбутнє онуки.
— Вона повинна вирости чудовою дівчинкою, — сказав він Дженні. — Треба дати їй добру освіту, адже вона така тямуща.
Він додав до цього, що слід було б віддати Весту до лютеранської церковної школи, але Дженні не була в цьому певна. Час і спільне життя з Лестером ствердило в ній думку, що звичайна початкова школа краща від будь-якого приватного закладу. І причиною цього було не те, що Дженні була проти церкви, але вона вже не думала, що вченням церкви можна керуватися в усіх життєвих справах. Та й чого б вона стала думати інакше?
Другого ж дня Дженні повинна була повернутись до Чикаго. Веста, збуджена й нетерпляча, була вже готова їхати. Доки Дженні одягала її, Герхардт блукав по будинку, як неприкаяний; тепер, коли настала година розлуки, він з усіх сил намагався володіти собою. Він бачив, що п’ятилітня дівчинка зовсім не розуміє, як йому важко. Вона була бездумно щасливою і безперестану говорила про те, як вони поїдуть на конику і на поїзді.
— Будь розумна, — сказав Герхардт, піднімаючи її й цілуючи. — Дивись, не забувай учити катехізис і молитися. І ти пам’ятатимеш свого дідуся, адже так?
Він хотів ще щось додати, але голос зрадив його.
Дженні, в якої серце розривалося за батька, намагалася не виявити свого хвилювання.
— Ну, от... — сказала вона. — Коли б я знала, що ти будеш так брати це до серця...
Вона не договорила.
— Їдьте, — мужньо сказав Герхардт. — Їдьте. Так буде краще.
Він мовчки провів їх поглядом.
