Дженні Герхард - Теодор Драйзер

Смерть матері прискорила розпад родини. У Басса давно вже була в місті наречена, і він збирався негайно одружитися. Марті, яка стала дивитись на життя більш тверезо й практично, також не терпілося піти з родини, їй здавалося, що якесь прокляття лежить на їхньому домі й на ній самій, доки вона тут лишається. Вона збиралася стати вчителькою і сподівалася, що робота в школі дозволить їй існувати самостійно. Один тільки старий Герхардт не знав, що йому робити. Він знову працював нічним сторожем. Якось Дженні застала його в кухні в сльозах, і в ту ж хвилину розплакалася сама.

— Не треба, тату, — умовляла вона. — Все не таке вже й погане. Ти ж знаєш, доки в мене є хоч якісь гроші, ти не залишишся без притулку. Ти можеш поїхати зі мною.

— Ні, ні, — заперечив батько. Він справді не хотів їхати з нею. — Не в цьому справа. Все моє життя пішло прахом.

Деякий час Басс, Джордж і Марта ще пожили вдома, але, зрештою, один за одним роз’їхалися, і в будинку залишилися тільки Дженні, батько, Вероніка, Уїльям і наймолодша — Веста, дочка Дженні. Лестер, звичайно, нічого не знав про походження Вести і, що цікаво, навіть жодного разу не бачив дівчинки. У тих випадках, коли він — найбільше днів на два чи три — вшановував своєю присутністю дім Герхардтів, м-с Герхардт всіляко дбала про те, щоб Веста не потрапила йому на очі. Дитяча кімната була аж під самим дахом, і сховати дитину було не так важко. Лестер майже весь час залишався в себе, навіть обід йому подавали в кімнату, що була для нього разом і вітальнею. Він був аж ніяк не цікавий і не намагався зустрічатись з іншими членами родини. Він завжди люб’язно вітався з ними й перекидався декількома випадковими реченнями, але не більше. Всі розуміли, що маляті не слід потрапляти йому на очі, і успішно її ховали.

Старих та дітей завжди зв’язує якась незрозуміла приязнь, прекрасна й зворушлива внутрішня єдність. У перший рік після переїзду на Лоррі-стріт Герхардт крадькома ласкаво щипав пухлі рожеві щочки Вести, а коли нікого не було вдома, садовив її собі на плечі й катав по кімнатах. Коли вона підросла настільки, що почала ходити, це він терпляче водив її по кімнаті, міцно обв’язавши рушником під пахвами, доки вона не навчилася робити по кілька кроків самостійно. А коли вона стала вже така велика, що могла ходити як слід, він умовляв її йти — умовляв крадькома, похмуро і все ж завжди ласкаво. З ласки долі ця дівчинка — ганьба його родини, пляма, якої не можна було змити з погляду загальновизнаної моралі — прибрала до своїх безпорадних дитячих пальчиків найчуліші струни його душі. Він віддавав цьому маленькому знедоленому створінню весь запал свого серця й всі свої надії. Дівчинка була єдиним світлим променем у його замкнутому, безрадісному житті, і Герхардт рано відчув себе відповідальним за її релігійне виховання. Хіба не він наполіг, щоб дитину охрестили?

— Скажи: «Отче наш», — часто вимагав він, залишаючись з онукою сам на сам.

— Оче нас, — шепелявлячи, повторювала вона.

— Іже еси на небесєх...

— Іси небесєх... — повторювала дівчинка.

— Навіщо ти вчиш її так рано? — втручалася, бувало, м-с Герхардт, почувши, як маленька воює з непіддатливими звуками.

— Для того, щоб вона росла християнкою, — рішуче відповідав Герхардт. — Вона повинна знати молитви. Якщо вона не почне тепер, вона ніколи їх не вивчить.

М-с Герхардт посміхалася у відповідь. Чимало релігійних химер чоловіка тільки потішали її. У той же час їй подобалось, що він так близько бере до серця виховання внучки. Якби тільки він не був часом таким суворим, таким упертим. Він мучив і себе, і всіх, що оточували його.

Знову настала весна, і рано-вранці, з першим сонечком, Герхардт почав виводити Весту, щоб вона подивилася на білий світ.

— Ну, — говорив він, — підемо трошки погуляти.

— Гуляти, — щебетала Веста.

— Так, гуляти, — повторював Герхардт.

М-с Герхардт одягала дівчинку в гарнесенький капор (в цей час Дженні подбала про те, щоб у її дочки було вдосталь убрання), і вони рушали в дорогу. Веста невпевнено перевалювалася, а Герхардт, дуже задоволений, вів її за руку, ледве пересуваючи ноги, щоб пристосовуватися до її ходи.

Якось, коли Весті було чотири роки, чудового травневого дня вони пішли на прогулянку. Природа раділа весні, розпускалися бруньки на деревах; щебетали птахи, святкуючи свій поворот з півдня; різноманітна мошка поспішала натішитися своїм коротким життям. Горобці цвірінькали на дорозі; вільшанки стрибали в траві; ластівки звивали гнізда під стріхами будинків. Герхардт відчував величезне задоволення, показуючи Весті чудеса природи, і вона жваво на все відгукувалася. Все, що вона бачила й чула, цікавило її.

— О-о! — крикнула вона, помітивши червону плямку, що промайнула невисоко, коли з гілки поблизу злетіла вільшанка.

Вона підняла руку, очі в неї зробилися зовсім круглими.

— Так, — сказав Герхардт, такий щасливий, ніби він і сам уперше в житті побачив таку чудову пташку. — Це вільшанка. Пташка. Вільшанка. Скажи: віль-шан-ка.

— Ві-й-шан-ка, — луною відгукнулася Веста.

— Так, вільшанка, — повторив Герхардт. — Вона полетіла шукати черв’яка. А ми спробуємо знайти її гніздечко. Я, здається, бачив гніздечко ось тут, на дереві.

Він неквапливо ступав, оглядаючи гілля дерев, на одному з яких він нещодавно помітив покинуте гніздо.

— Ось воно! — сказав він нарешті, підходячи до невисокого, ще не одягнутого в листя деревця, серед гілок якого видно було залишки пташиного житла, напівзруйнованого зимовою негодою. — Ось, іди сюди, дивись! — І він, високо піднявши дівчинку, показав їй жмут сухої трави. — Дивись, гніздо. Це пташине гніздечко. Дивись!

— О-ой! — протягом вимовляла Веста, також показуючи пальчиком. — Ой-ой! Ніздечко!

— Так, — ствердив Герхардт, знову опускаючи її на землю. — Це гніздо пташки, яку звуть воловим очком. А тепер усі з нього вилетіли й більше не повернуться.

І вони пішли далі; він показував їй нові чудеса, а вона по-дитячому дивувалась зі всього. Пройшовши ще кварталів зо два, він повільно повернув назад, ніби вони вже прийшли на край світу.

— Нам треба додому, — сказав він.

І так Веста росла до п’яти років, роблячись все милішою, кмітливішою й жвавішою. У